Осінні узори

Відплата

Коли почався качиний сезон, я згадав свого старого друга, завзятого мисливця, – колись ми з ним не одну ніч прочатували на Заболотнівських озерах – і поїхав до нього кликнути на ночівку.

На моє здивування, він відмовився йти.

– Невже ти покинув цей спорт?

– Не спорт, а звичайнісіньке вбивство, – відповів мені мій друг. Мовив це він з якоюсь незрозумілою для мене гіркотою, та зразу ж, мабуть, для того, щоб я не звинуватив його в сентиментальності, додав: – Спорт, кажеш… Спортом і досі називають також мордобій… Але мені тепер інше згадалося. Хочеш, я розповім тобі те, чого не знає навіть моя дружина. Можливо, після цього і ти не підеш на качок, а стрілятимеш завтра по картонних мішенях. Ото – спорт…

Це сталося того найгарячішого в моєму житті літа, коли за страшну, здається, кару вигоріла довкруги мене, куди не кинь оком, трава, і я залишився один серед пустелі – самотній, як скіфський ідол на степовому розпутті.

А втім, воно й не так. Трави не було тут уже тисячоліття, ніколи не жили тут люди, та спочатку я не почував себе самотнім, навпаки – був захоплений екзотичною красою каракумських степів, по яких мандрували бархани у розпалені безвісті, мов каравани втомлених верблюдів. І колючки, рідко розсипані по пісках, були мені мало що не пальмами, а мій намет містом… Я зв’язався по рації з Небіт-Дагом, і сюди мали незабаром прибути туркменські робітники, щоб розпочати підготовку до прийняття партії нафтовиків. А поки що я коротав час на полюванні.

Сказати правду, десь глибоко в душі я ненавидів цей, як ти кажеш, спорт, хоча й не пропускав ні одного мисливського сезону. Глухе почуття жалю завжди ворушилося в свідомості, коли я піднімав з болота вбиту крячку або взимку ще теплого зайця. Загортав ногою ту цятку крові, що залишилась на снігу чи на болоті, наче ховав її перед власним сумлінням, і по-дитячому наївно думав тоді про маленьких зайченят, про самотнього селезня, який не застав у гнізді своєї подруги. Власне, як мисливець, я був байдужий до вбитих, жалів осиротілих.

Полювати в пустині було морально легше. Можливо, це й не так, та я помітив тут якесь притуплення сімейного інстинкту у тварин. Не зустрічав пташиних гнізд, зрідка проходили поодинці сайгаки – не табунами. Не дбали, звісно, про нащадків ящірки, змії пожирали своїх малят, ба навіть залітні качки недбало загортали яйця в пісок і летіли далі, а пташат вигрівала пустеля.

Я з жалем дивився на звірків, пташат-безбатченків і не шкодував дорослих: спокійно зводилась на них моя рушниця.

Одного дня я побачив нову здобич – степового орла. Він сидів на невисокій сопці, сторожко витягнувши шию, і вперто вглядався у моє житло. Змахнувши крильми, орел рвійно піднісся в небо і повис у зеніті над моєю головою. Вбивати його не було сенсу, але тут я згадав: моя дружина просила привезти їй з пустелі хоч який-небудь сувенір. Так ось він – опудало царя птахів або хоч орлине крило.

Орел непорушно ширяв над моєю головою, придивляючись до мене злими очима. Ці очі нагадали мені ненависний погляд удава, якого я убив кілька днів тому за сопкою, – як багато хижого інстинкту дала своїм мешканцям ця дика пустеля і як мало материнського! – я підвів угору рушницю і вистрелив.

Орел падав, звівши крила до неба. Він упав поблизу мого намету й закричав. Це не був той звичайний орлиний клекіт – так могла кричати тільки людина, благаючи допомоги. Я здригнувся весь і не насмілився підійти до того місця, де конав птах, підвівши в небо голову.

Це трапилось уранці. Перед обідом, коли мене в душному, мов лазня, наметі зморив нарешті неспокійний сон, почувся стрімливий шум у повітрі. Я схопився з постелі. Напевне, літак – скине воду і продукти. Вискочив надвір і сахнувся: могутній орел, чи не вдвоє більший за того, що лежав мертвий на піску, кружляв на висоті десяти метрів. Побачивши мене, він рвонувся угору і застиг, злегка повертаючись на одному місці, ніби підвішений на скрученому шнурі.

І тут я зрозумів, що вбив нині орлицю. Убив матір, дружину, і ось удівець прилетів, щоб помститися. Мені треба було оборонятися і вчинити цим самим ще один злочин. Орел порве мою палатку і все одно вступить зі мною у двобій. Я кинувся до намету, схопив рушницю й вибіг. Тим часом птах упав каменем на землю, спіймав у пазурі мертве тіло своєї подруги й важко піднявся з ним у повітря. Низько пролетів понад пустелею й сів на сопці – там, де кілька годин тому сиділа орлиця. Запізнився. Може, орлят годував або шукав якоїсь поживи, щоб пригостити подругу.

Тепер сидів чорним силуетом над розпростертим трупом, горбатою тінню вирізьблювався на розпаленому тлі неба – непорушно і скорботно.

Я зайшов до намету, узяв книжку в руки, але не читалось: крізь відхилену пілку виднівся темний силует; я вийшов, вистрелив у повітря, щоб сполохнути орла, та він навіть не поворухнувся.

І тоді я вперше відчув мертвоту пустелі. Напевно, я вбив щось світле й живе в самому собі, бо аж тепер побачив, що довкола нема ні стеблинки пирію чи осоки, а тільки мертва колючка, тільки мертві піски повзуть барханами до розпеченого обрію. Я сам убив життя пустелі.

Орел сидів на сопці і другого, і третього, і четвертого дня – живим докором мого сумління. І я пішов до нього, я не міг більше дивитися на його муку, хоч і не вірив, що він буде їсти консервоване запашне м’ясо, яке я взяв з собою.

Долоню пік метал рушниці, я підійшов зовсім близько, змахнув рукою – орел не рухався.

Він був мертвий.

Я поклав біля підніжжя сопки свою рушницю і подався назад – нестерпно самотній.

За рік, коли в пустелі виросли перші нафтові вишки, я повернувся додому. З дружиною ми живемо – хай позаздрять інші. Тільки з того часу і донині дивна тривога лягає тінню проміж нас. Часом серед ночі пробуджуюся від страшного передчуття, пориваюся до ліжечка дитини й наслуховую, як воно дихає, потім крізь темряву придивляюся до обличчя моєї коханої, і тоді мені згадується горбатий силует орла над розпростертим трупом орлиці.

Я буджу дружину, щоб переконатись, що вона є…

А мисливство – само собою – покинув назавжди.

1963

Тополина заметіль

Моїй дружині

Над моєю весною звіялась тополина заметіль. Мініатюрні парашутики несуть стиглі зеренця у літні безвісті. Сідають на карнизи, на квітники, на голови людям. А деякі і в родючу землю кануть.

Наді мною шелестить стиглозеленим листям моя тополька.

Посадилась вона без мене, та я підливав її березневими сльозами мого дитинства, зігрівав квітневим теплом ранньої юності, живив травневим щастям мого кохання.

І виросла вона…

Поруч зі мною під тополькою сидиш і ти. Напровесні, коли наше деревце лише брунилось, несміливо кучерявилось першими листочками, ми мріяли про нинішню тополину заметіль.

А нині якось дивно.

І тривожно. Летить пушок, а ми не знаємо, чи зійдуть зеренця.

Та зійдуть вони чи не зійдуть, а наших голів чіпляються, і здути їх ми вже не в силі.

Нам не сумно. Тільки трохи тривожно перед літом. І тому ми хочемо повернутися до пори весняної брості й спитати себе самих, чи радіємо ми тополиною стиглістю?

Тільки нині.

Бо завтра вже буде літо. Буде й спека, і живодайні дощі. І грози, і град. Все буде. І ми йдемо у літо, хочемо йти.

А нині я дякую тобі, мій друже, за те, що не боронила мені шукати серед моїх весен рос для нашої топольки, що підливала її своєю вірою, коли суховіяли сквари, і раділа разом зі мною весняними зливами.

Шумить наді мною стиглозеленим листям моя тополина. Чей не красується вона серед безконечного ряду своїх подруг. Скромно шелестить і дивиться кроною в небо. Рости ще їй та рости треба.

Летять на парашутиках зернини в літні безвісті. Чи достигли вони, чи, зав’ялі, зірвались? Яка з них зійде і стане деревцем?

Над моїм світом догулює тополина заметіль – знамення літа.

1963

Весільна

Дід Плятко не міг знати, чи вже стемніло, – в його очах навічно сіла глупа ніч, – але на перестиглі трави впала щедра волога, і замовк уїдливий перепел, з низовин потягло джерельною прохолодою – знав дід Плятко, що вже повечоріло, тож наслуховував: повинні прийти косарі на ніч, учора новий лісничий толоку скликав.

І вже тупають десь там, в долині, де журкотить льодова Жонка: то, напевно, косарі йдуть – буде нарешті косовиця. Вийшов дід із своєї колиби – він ще дужий, сам бриндзу б’є, – зупинився і слухає, щоб по кроку впізнати, хто йде. Може, Ілько Кінаш? Донька Катерина звечора сніданок готує та й надіється, що хоч тепер зайде Ілько до хати, хоч на старість зайде…

Чує дід: під горбом, біля Катерининої хижі, гомонять, – впізнає Якуб’яків голос:

– Мочерначко, – питає лісник, – чому дах не полатаєш? Маєш уже чим.

– Боюсь, ади, щоб град дранку не побив, – відповідає зухвало Катерина, ей, але якби-то хто знав, чому їй руки опустилися, чому нема охоти й хату покривати… А втім, – знають.

Дідової колиби не минають косарі, тут і ночуватимуть – хто всередині, хто надворі, – будуть курити, розмовляти, сопілку слухати. Та ніхто не згадає про дідову сліпоту, най буде, як він сам каже, – від старості осліп.

– Заграйте, діду, – просить хтось із косарів. – Онде внучка ваша сидить на порозі, пора їй і весільної заграти…

– Кожному цвітінню – своя пора, – відповідає дід. – Але я своїм ще весільної не грав… Ти тут, Якуб’яку? – повернувся старий до гурту. – Не знаєш, прийде Ілько?

– Мав би прийти. Всі лісники повинні бути.

Старий підвівся.

– То ви спіть собі, хлопці, в колибі… Я до Катерини ночувати піду, – сказав і жваво потюпав униз.

Вмерла коротка ніч, розплилась шовковим прядивом над Жонкою, вдарив перепел у дзвін – де ж косарі? Польові коники вже дрібно січуть достиглі стебла, та впоратись самі не можуть; де ж косарі? – лементує перепел, та раптом змовкає. На Маковиці густо заклепали молотки об тонкі жала кіс, розсипався металевий дзвін дрібним пилом по сіножатях; косять, косять! – зареготався перепел з утіхи, і стрепенулась Катерина Мочерначка.

– Готуймо, Олено, швидко сніданок… Швидко, Олено!

– Ой, мамо, мамо…

Катерина дбайливо заховала сивину під хустку й вибігла стежкою нагору, пішли косарі журавлиним ключем: ш-ша, ш-ша, ш-ша! – сполохані бджоли роєм над головами, і коники табунами вбоки, куриться росяна перга, Катеринині очі общупують кожну потилицю: нема Ілька…

Чому? Чому він досі обминає її десятими стежками, сиві ж пасма ховає Катерина під хустку, нема вже чого тепер боятися Ількові, а він таки не прийшов на косовицю.

– Ілько в обхід пішов, – розгинається Якуб’як. – На Погар, чуєш, Катерино?

Чує Катерина. Далеко Погар, а в Ілька нога хвора, і лісничий не знає, бо новий у них, от застрягне десь у вивозах, чого ж його самого пустили?

– Казав, що мусить на посадку глянути, – співчутливо подивився Якуб’як на відцвілу красуню Катерину.

І вже їй не до сніданку – впасти може Ілько по дорозі, прикуріла підпалка в казані, покликала дочку: готуй сама сніданок, бо я на Багровець маю побігти; знає Олена, що не на Багровець, але бере кавуш і мішає підпалку. А Катерина побігла, і ще крізь вікно бачила дочка: на Погар подалася, і жаль Олені маму, і рада, що старість роками не міряється.

А Ілько вже пройшов через ліс, нога все більше нила: давним-давно, ще за ковпаківців, поцілила його німецька куля, перебила сухожилля. Та поки був молодший, якось ходив, а тепер гнити почало, але нікому нічого не каже, бо встановлять інвалідність і на пенсію пошлють. А тоді ліс осиротіє, таки насправді осиротіє ліс, – переконував себе Ілько, – хто ж без нього догляне саджанці на Погарі? Та добре знає, що сиротою залишиться він сам, і сюди приходитиме хіба тільки гостем. І дерева, яким він зараз господар і суддя – оцьому жити, а тому ні, – байдуже поглядатимуть на зайду, не підійде олень їсти сіль з його рук, і ведмідь зареве на нього – непрошеного гостя. Як тоді жити самому? І саджанці на Погарі всохнуть: їх ніхто не догляне так, як він. Бо в кожного є жінка, діти, а в нього – тільки ліс.

Ілько вийшов на Погар і схилив голову над лісовим цвинтарищем: злочинна людська рука спустошила тут життя. Дерево трупішіє на землі, лежать нікому не потрібні мерці, вміли зрубати, та не змогли стягти звідси ялиці, і назвали люди дикий цвинтар Погарем – згарищем, і кублились на ньому тепер лише гадюки, а небо хмурилось тут завжди, дивлячись на людське безглуздя.

Та вже почали тягнутись до сонця молоді смерічки, воскресає зруйноване життя лісу, якби ще так людське воскресало. Тож легше було Ількові йти на Погар, ніж на Маковицю.

Як ще був парубком, то мріяв лише про рушницю, бо на поле надії не мав. А рушницею можна було прогодуватися. І таки за ягоди настарав грошей, купив у жаб’євського корчмаря австрійський манліхер, який гепав, мов гармата, і кабана вбивав наповал за першим разом. Поліцаї не могли впіймати Ілька зі зброєю, ховав він свій манліхер на ніч у сіно, а тоді сам до Катерини йшов на високу Маковицю і любив – один Господь знає, як любив Ілько Катерину. Настарав грошей за кабанячі шкури, якраз стільки настарав, що на штраф, коли поліцаї таки його спіймали. Тоді подався в Уторопи на соляні бані, бо ж треба заробити, не проживеш з Катериною на ягодах. Через ту сіль до тюрми вгараздив, а коли повернувся, Катерина вже була з дитиною.

Оскаженів Ілько, увірвався до хати… «Прости, Ілашку, не любила я його, геть прогнала по першій ночі, прости, що не встояла, але дитину вбити не могла». Закричав Ілько: «То я уб’ю!» – схопив ту дитину, як цуценя, за ніжки, та руки ув’яли – не погубив і в гори подався, у високі гори, бо ці змаліли, впали ниць від сорому.

Божеволіла Катерина, про Ілька чутки не було, гуляла Катерина з розпуки, сплакав дід Плятко свої очі і сліпнути став, на всю околицю гульбища справляла Катерина, а заміж не виходила: не треба їй нікого, навіки не треба.

Повернувся Ілько і таки зайшов. «Гуляєш, Катерино?» – «Гуляю, Ілашку, публічуся, щоб ти не жалів за мною. А хочеш, то ночуй у мене також».

Побив тоді Ілько Катерину. Вранці люди побачили її – спустошену й посивілу. Більше не гуляла Катерина.

Знищили люди ліс на Погарі, та ось закучерявились до сонця молоді смерічки, буде ще молодість на цвинтарищі, буде… Защеміла нога, сперся Ілько рукою на землю, приліг долілиць. Біля нього молодилися свіжозелені нащадки спустошеного лісу, «а в нас з тобою, Катерино, лише хрести та хрести попереду…»

А чому так? Чому з усіх високих гір став Погар його останньою висотою? Підвів голову: за узвозами зеленіє Маковиця, підперла круглою головою небо, чи ж то вона виросла за той час, що не бував на ній, чи така, як була, тільки він змалів за ті невтішні й безплідні роки? Коли він ступав туди ногою?

Згадав тепер Ілько все життя від початку і до різкого болю в голові втямив: адже все, що робили його руки й мозок, чим билося серце, – все це було для неї. Манліхер, соляні бані, тюрма, розпука, лють, побої і ці саджанці – все для Катерини. Тільки без неї… На пустирях садив життя, а серед свого власного – пустир.

Схопився, кинувся вперед, щоб іти, і схилився до землі від болю. Треба відпочити.

Завмерла Катерина: лежить Ілько на землі, побігла. Губила за собою роки і розсівала павутинням сивину.

– Ілашку! – почув над собою знайомий дівочий голос. – Встань, я допоможу тобі зійти. Лиш не жени мене тепер, Ілашку…

…Застеляла Олена стіл замість мами; товстелезними вужами мліли на сонці росяні покоси; ставила Олена харч на стіл замість мами, й просила діда заграти косарям.

Сумно світилась ребрами Мочерначчина хата, голосила пусткою над горами, але заливалась весело сопілка, дідова посмішка молодила полонину, а сопілка грала – кому до спочинку, кому до праці, а можливо, комусь і весільної грала…

1964

Побий мене!

Як не багатство, то хоч сморід багацький – гонор був у Штефана. Колись мав і те, і друге. А нині тільки Марійку-приблуду. Але то нічого, що бідну дівку взяв, це в моді, а для гонору в сам раз.

Тож шанував Штефан Марійку, так ревно шанував, що навіть дітей не хотів з нею мати – диви, та й розбухне або тіло втратить після дитини, споганіє, і заздрісні люди радітимуть так самісінько, як тоді, коли дідівської полонини на Затинці позбувся.

А сьогодні по селу пішла чутка, що Штефан побив Марійку.

Чи раділи – не знати, але дивувались. То дув на неї, як на ікону, все допитувався, чи їла; ішов з обходу – ніс їй суниць, малин, годував і лице казав ними мазати, щоб яка морщина не вчепилася вічною павутинкою попід очима; щоранку натщесерце подавав їй козячого молока, а вона не могла того молока до рота піднести, та мусила… Дуже дбав про Марійку Штефан, вночі також рідко займав, щоб синці не лягли під очима, а вона ходила чужою по Штефановій світлиці, спала гостею на чужих подушках, чужою серед молодиць стояла в церкві біля криласа і не раділа чомусь, як шепотіли жінки за її спиною: «Мой, яка красна!», бо і краса та не належала їй – Штефанові.

Штефан днями, а то й ночами на обходах пропадав – лісником робив у лісництві, а робота Марійчиних рук не бралася. Куталася вона в свою самоту, мов ранішні гори в білі опинки, і мовчки дивилася своїми великими, як в олениці, очима на стомленого Штефана, коли він вертався з лісу. Чекала чогось від нього. А він, як завжди, пильно приглядався до Марійки, чи не змарніла вона за день або за ніч.

Сказала якось Штефанові:

– Таке – ніби мене збираєшся продати.

– На люди ходжу з тобою – файною мусиш бути.

– Ото й тільки, що водиш мене між людей, ніби на торговицю.

Насурмонив тоді чоло, з’їжилися вуса, очі важкими каменюками впали на пахуче, неціловане Марійчине обличчя.

– Все маєш у мене, хіба лиш зозулиного молока…

– Маю, Штефане. Аж по саму гульку маю.

– Ой, погнав би я тебе, небого, – заскрипів Іван жовтозуб’ям, – ой, погнав би, щоб попленталась селами, як ото колись!..

Замовкла Марійка, бо страх мала. А більше в неї нічого не було, крім краси і страху перед великим світом, а тим світом проманджала вона від дитинства до дівоцтва, від румовища вітцівської хати до Штефанових світлиць, від самої війни донедавна ходила з села в село і все розгубила по дорозі, навіть образ розстріляного мадярами батька. Все розгубила – крім вроди.

Мовчала, бо ж боялася великого світу.

А в селі так: не встиг спіткнутися, скажуть – ногу зламав. Пішла чутка, що Штефан побив Марійку, а він лише замахнувся.

Таки не вдарив…

Коли почало розвиднятися, і над Жонкою закурилися сивими кудлами тумани, прибився Штефан додому – сіно на Затинці пантрував – і зупинився на воротях, по коліна вкопаний у землю. Зі стодоли, по-злодійськи скрадаючись, вийшов Карпо Гануляк, смикнув через тин і похрускотів лопухами.

А Марійка стояла біля дровітні за стодолою – втікати їй нікуди: тривожне небо впало їй в очі, багряні щоки вмить окуталися білими опинками, стояла – розчесана Карповими пальцями, націлована за всі роки свого пошанівку, злякана і непорушна.

Штефан кинувся до воріт, немов зірвався з ланцюга, кулак в розгоні розрубав сонячний сніпок, що ткнувся гузирем у Марійчине обличчя, просвистів біля її губ і ув’яв – так добрий фірман спересердя конячину не вдарить.

Марійка чекала побоїв. Тремтіла в страху, але чекала їх – важких, болючих, бо мусили вони тепер впасти на неї, сам Бог так наказав.

Але Штефан не вдарив…

Пожалів… Пожалів?! Чому пожалів?

Промінь добра блиснув з холодних Марійчиних очей, упав на зціплені Штефанові губи.

Він опустив руки – багрець сплив з його обличчя – і сказав по-господарськи спокійно:

– Іди до хати, проспися. Вечером ґазди в гості прийдуть.

Стрепенулася, мов підрубана осика.

– Штефане…

– Іди до хати.

– Штефане!! Вдар… Чуєш, що кажу: вдар!

Обернувся і – за ворота.

– В обід прийду. На Поляницю мушу…

Побігла за ним слідом. Впала хвіртка, спотикнулася Марійка на дорозі, крикнула:

– Вернися, Штефане!

Оглянувся.

– Чого тобі?

– Побий, Штефанку. Чей і худобину б’ють, хоч на заріз і на продаж тримають…

Пішов не оглядаючись.

А коли зник за вільшиною, прошептала Марійка кволо:

– А щоб тебе бог побив…

На другий день гомоніли жінки над потоком:

– Марійка Штефанова з Гануляком втекла.

– Брехня, Карпо дома. Нині-м виділа.

– То як – сама? Чого?

Ніхто не знав, чого.

Та враз свіжу новину принесли хлопці з вулиці, та таку, що та перша здиміла з переляку від цієї.

– Штефан застрілився! У своїй хаті, з рушниці…

1964

За простибі

«Най лиш відкурбелить мартова віхола, бо ади знов замело і до автобуса дійти трудно, най тільки обочини заморіжаться, щоб під ногами не чавкала холодна болотиня, то вже поїду, – думала баба Марія й кутала ноги полою старого кожуха, який давно служить у цій хаті за покривало, го, як давно: ще Анничка товклася на ньому, а після неї тих двоє чужих, що їх виняньчила за простибі. – Най лише потепліє, то вже поїду в місто до Аннички найменшого внука бавити, все-таки своя кров».

Старий кіт сидів у Маріїних ногах, підігнувши хвоста, він поблажливо блимав на бабу зеленкуватими очима: смішні думки снує його газдиня, нікуди вона не поїде, про тих своїх рідних онуків торочила й тоді, як Мурчик ще малим кошеням дряпався по ліжнику, що он висить на жердці, вічно про них балакала, а чужих колисала. «Завжди кудись їдеш, хату продаєш, мене віддаєш сусідам – лякаєш старого Мурлику, але ти добра, бабо, та й халупу свою тобі буде тяжко покинути», – тужно позирав кіт каправим оком на бабу Марію.

– Атпрусс! – шикнула Марія на кота, але не зігнала його з ніг. – Добра в цій хаті не було ніколи, то й жалкувати нема за чим, а там, у Аннички, – світлиці, електрика й вода на кухні, не треба по неї ходити, як оце в нас, до потоку. А в Аннички маленький Ромчик недавно знайшовся, чей же більше він вартує в мене, ніж ти та оця перекособочена хата під кичерою. Ая…

Кіт від жури зажмурив очі й скрутився клубком біля бабиних ніг. Раптом різко підвів голову: рипнули сінешні двері, потім – хатні, холодна пара клубками вкотилася до кімнати, а в тій парі, немов Саваоф серед хмар, отой, що на закуреному образі над ліжком, явився сусід Гаврило, весь засніжений, білий.

Марія підвелася, звісила з печі жилякуваті натрудоватілі ноги; вона рада, що прийшов Гаврило. Нудьгує він серед зимового безділля, років зо три тому повдовів, залишився з мацьопким Васильком – дав Бог під старість дитину, а маму забрав. Не бідує Гаврило, має хліб і до хліба, бо керманичам на сплавах добре платять, лиш нудиться взимку дома.

– Вам листа приніс, Маріє. Пополудні в село ходив, поштаря здибав, то він просив мене передати.

Марія похапливо злізла з печі – від Аннички лист! Йой падоньку, вже напевно клене стару, що не йде до них.

– Читайте, Гавриле, – квапила і поправляла теплу хустку на молочно-білій голові. – Читайте, сусідо, я вся аж терпну.

Гаврило вже обігрівся, розстебнув куртку, матове світло із завіяних шибок блідо лягло на дрібно списаний листок, застигли Маріїні зволожені очі. Гаврило читав листа від дочки Аннички, яка першою вибавилася в цій хаті.

Слухає баба Марія, а лист довгий-предовгий, то такий лист, що в одному написаному слові – цілих тисячу, за одну хвилину Гаврилового читання пробігають роки. То дуже довгий лист.

«Я одна у вас, мамо, і не знаю…»

Одна, певно, що одна… Я ж не віддавалася після того, як твого тата поліцаї забили за тютюн. За десять стеблин бакуну, що викохав за хатою, бо на монопольний грошей не було (вічно тих грошей нема в хлопа, чого воно так?), за тих десять стебел, Боженьку милий, злупцювали його отут, на подвір’ї, як шкідливого пса, і пішли. А він похирляв з рік, вже й курити не хотів, та й умер. То-м не віддавалася більше, бо ніхто не хапав бідну, та й не дуже показну, а не гуляла зроду, то певно, що мусиш одна в мене бути…

«І не знаю, що вас там у горах тримає…»

Якби то хто знав, дитино, що за сила тримає гуцула в горах? Зійде на доли – хліба там дунаєм і рук до нього завжди треба, а він подивиться, поробить, огузок зерна на плечі та й далі на своє каміння, на кряжі – овець глядіти, ліс рубати, пісню співати і дивитися в небо…

«Ну, колись біда була в людей, то й ви…»

Як у людей, то й у мене, донько. Бо всі під одним небом живемо, то й мусимо ділитися лихом, а чи щастям. Тоді кожен мав свого до нового, а в нас таки легше. Чоловіка мого давно не стало, жаль притупився, а в інших – як свіжа рана: того в Німеччину вивезли, другого тут-таки замордували, той потім на війну пішов, і лише карточку по ньому прислали, а деякі отут такого наробили, що ніхто не знав, куди діватись… Юлина, зведениця, хто б сподівався – схрон у її стодолі знайшли, порожній уже. За то й засудили. А Настуньку я взяла, бо маленька була. Дозволили взяти. Які там у Юлини ще гріхи були – не знаю, але дитина – що воно винно? А ти вже на той час високі школи закінчила, віддалася, жити ви почали добре – одне лише, що з першою моєю внучкою бідували трішки. Але там у вас і ясла, і садочки, а тут цього не було, пропала б тоді Настунька, то я не могла інакше…