Осінні узори
Я не фанатик, не певен, що існуватиму колись поза своїм земним життям, хоч думаю: щось там мусить бути, людська енергія десь мусить зберігатися – в інших вимірах…
ЕротикаЦе те, на що накладають табу. Еротика невід’ємна від краси, любові. Дрібка несмаку – і це вже щось інше: скажімо, – порнографія, фізіологія, парафія медицини, але не мистецтво. У віршах поетеси Вікторії Стах так сказано про кохання, що воно мене збуджує, не викликаючи хіті. Господи, як це гарно, коли жінка не має на собі одягу, коли жінка віддається і любить, як гарно цілувати жінку й віддавати їй ceбe, щоб зародився плід; як це гарно – торкатися долонею до її опуклого живота й чекати народження дитини!
Комети, ворожба, передбаченняЯ у ворожбу вірив би, якби по світу не ходило так багато ворожбитів. Ота яскрава комета, котра з’явилась знову на небі через дві тисячі літ, як у хвилину народження Ісуса Христа! Через дві тисячі літ комета стала над Україною. Я повірив, що це добрий знак для нас…
Знаю ворожбу проти градобою, яку мій тато записав від свого батька. Тут не обійтися без топірця – не декоративного, а справжнього гуцульського келепа; я маю такого й не розлучаюся з ним, коли йду в мандрівку, бо тільки ним можна розігнати хмари, відвернути град, примовляючи слова ворожби. Мені це не раз вдавалося.
ПолітикаЇй я віддав десять років свого життя, і врешті відчув, що маю того досить. Я працював з патріотичного обов’язку, не міг не займатися політичною й громадською роботою. Але внутрішнього потягу до політики не відчував ніколи. «Просвіту» я любив, люблю й тепер, хоча дещо зневірився в ефективності її діяльності. Маю чисте сумління, що не сховався в кут тоді, коли був потрібен у Верховній Раді й у відновленій «Просвіті». Від мене вимагав діяльності час. Але політика – це не моє. Єдине, що я справді люблю – це мій письмовий стіл і письменницька робота.
СамовпевненістьНе самовпевненість, а певність у собі. Якраз під час роботи за письмовим столом таке почуття з’являється. Я тоді вірю в себе.
Те, чого ніколи й нікому не говоривНе говорив нікому вголос про душевні депресії. До них не можна самому собі признаватись. Якщо висловити вголос, що людина в такі хвилини думає, то воно може сповнитись. Це відганяти треба, як градову хмару топірцем, при голосному говоренні про депресію є страшна психологічна небезпека. А решта – все можу сказати: кого й що люблю, кого й що ненавиджу.
ГрошіЦе річ потрібна й обов’язкова, але не як фантом, а як те, що дає людині свободу. Я не розумію, навіщо людям потрібна нескінченна кількість грошей – мільйони, за які вони в тюрму йдуть, чи то їх стріляють. Навіщо того?
Я люблю гроші, наскільки вони дають мені свободу пересування, пристойного зовнішнього вигляду, можливість забезпечення побуту свого й дітей. Я вмію їх тратити. Я тільки те й робив, що тратив їх – на мандрівки, на свою Наварію, на добре вино. Але ніколи не витрачав на безглузді брязкальця…
ОзиратисьТреба, але на тих людей, яких ти знав – особливо через листи, які я зберігаю. Люди з листів постають перед тобою такими гарними! Я тепер впорядкував свій епістолярій, уклав з того ще одну частину спогадів і ніби побачив перед собою кожного з тих кореспондентів – явились вони мені в новому світлі, часом ще кращими, ніж були тоді, коли міг з ними розмовляти.
Полуботок, міфиІсторія з Полуботком. Коли я заявив у Верховній Раді, що його скарби слід повернути з Англії – це своєрідна містифікація. Скільки тоді з’явилось спадкоємців Полуботка! Вони казали: якщо ті гроші знайдуться, нам належиться третина. Що ж, люди як люди…
Але є один цікавий чоловік з Павлограда. Він написав мені, що знає, де заховані документи про скарб Полуботка, він бачив у руках свого діда скриньку з тими документами. Тепер той чоловік копає, копає, шукає того місця, де дід закопав скриньку, а ще просить: вибийте гроші, щоб те чуже обійстя купити й узятися до розкопок на його землі. А якби й справді?…
Кумири, опудала, божкиКумирів я ніколи не знав, опудал бачив скільки завгодно – опудал є півсвіту, а божки совєтські – ті, що понад усе любили сидіти в президіях – то їх ще й нині не бракує.
Сни, загадки, несподіванкиСни бували в мене кольорові, рухомі, летючі. Вони мені допомагали фантазувати. Я й дотепер літаю у снах. Сни з віком менш яскраві, і я на тому багато втрачаю. Бували сни-передбачення, сни-пророцтва, сни-розваги…
Якщо людина не має загадок і не знає несподіванок, то вона й не жила на цьому світі. Несподіванка – це щось надзвичайне. Хоч і чекаєш часом чогось особливого, а приходить – і вражає, і тішить. Коли я отримав Шевченківську премію, то заплакав з радості – ніби від несподіванки.
ЗневіраТого в мене не було ніколи. Була тривога: чи здійсниться найважливіше, чи здобудемо колись Незалежність, але зневіри не було. Я надто великий оптиміст, щоб зневіритись.
Папір, ручка, записникиЛюблю сірий, м’який папір – на ньому добре писати ручкою. Не кульковою, тільки чорнилом. Записники мають бути в гарній оправі, щоб хотілося розгорнути й зазирнути – а що ж там занотовано? А ручка? Якби хтось подарував мені до дня народження добру ручку, я був би щасливий.
Сонце. СвітанкиЛюблю середину літа, коли сонце найвище. Стою на веранді свого будиночка в Наварі й спостерігаю за сонцем, яке ось дійшло до крайньої межі. Така радість була, коли воно котилося нестримно і стало там, над тим комином, над якоюсь сільською хатою… І тоді в мене починається туга. Я знаю, що сонце постоїть там два-три дні й почне відкочуватись. І така в мене туга за сонцем! Знаю, що йде зима, зиму теж люблю, але сонця так мало, а вечори такі довгі… Це несправедливо – наче хтось відбирає в мене сонце…
Я бував на Заполяр’ї, де сонця немає півроку. Це не для мене. Їздив до брата, коли він там ще жив після таборів. Хотів довго затриматись, щось написати, але не витримав у сумерку, вернувся додому. Коли під’їжджав до Котласа і побачив сонце – не було щасливішої людини.
Вік справді глибокийКолись молодим я не міг себе уявити сімдесятилітнім, бо то вік справді глибокий. Я навіть не думав, що до таких літ можна дожити. Тепер не вірю, що маю сімдесят – хоч коли глянути на те, що встиг зробити, то на те треба було багато часу – того не зробиш за кілька літ.
Але згадаймо слова Шевченка: «Ми восени таки похожі хоч трошечки на образ Божий». Упродовж життя ми зазнаємо поважних змін і втрачаємо свій первісний образ. Під свою осінь людина стає такою, якою вона була задумана Господом, вона в старості гарна – приходить розважливість, мудрість, задумливість і вибачливість. Людина відчуває ту печаль за життям, котре повернути не можна, тож людина стає добрішою, знаю це по собі, бо з того запального крикуна, який у суперечках був нестерпний і вибуховий, я перемінився на толерантного старшого пана. Люблю себе такого, бо то є мій останній образ.
Найбільшу радість мені приносить праця. Хоч вона страшенно виснажлива, і я, завершуючи кожну свою річ, називаю її останньою: пишіть самі, це затяжко, забагато одному. Але й були такі хвилини, коли я чувся бадьорим і втішеним, мов справжньою любов’ю. Це був «Бузьків огонь», який я написав у думці, йдучи з Коломиї до Трача пішки. Мені згадалася тоді пригода з бузьковим огнем, і поки дійшов до Трача, то знав уже ту новелу напам’ять; я йшов тоді такий піднесений, бо відчув, що писатиму добре. І прийшла потім до мене перша моя слава: про новелу заговорили й читали з естрад.
Невдалих новел у мене мало, хоча й були невдачі. Але якось новели відійшли, поступились романам. І я втішився романами «Мальви», та чи найбільше «Манускриптом з вулиці Руської», який, вважають читачі, є найцікавішим з мого доробку. Та найвдалішою своєю річчю вважаю «Четвертий вимір», за який отримав Шевченківську премію.
І далі – письмовий стілНа моєму письмовому столі розкладено папір. Треба допильнувати, щоб малі внуки не порозтягали й не поробили з нього човників. І добре, якщо до дня народження мені таки подарують ручку. Хоч, зрештою, ще й стара незле пише.
Передслово написала, а також роздуми Романа Іваничука з диктофона відписала й на машинці видрукувала Ніна Бічуя.
Із циклу «Прут несе кригу»
Бузьків огонь
Тонконогі, високі, головки – зірочками, червоні й незапашні, ростуть на мочаруватих левадах квіти.
Це бузьків огонь.
Густо, одна біля одної, як коноплі, – і до самого краю мерехтять розбризканим багрянцем, дрижать від вологого подиху левади, ніби розпечене повітря, ніби міраж.
Не можу ніколи байдуже пройти мимо. З теплим тремтінням у грудях, як на побачення з коханою, іду, зриваю, а далекий спомин тугою і ласкою пестить серце.
Це було давно, ще в сільській школі. Я залишався після уроків мало не щодня. Було боляче. До сліз. Вискакували з класу діти, як сполохані польові коники з трави, сміялись, кричали, не звертали на мене уваги. Тільки маленька Анничка завжди співчутливо всміхалась до мене.
Біленька, синьоока, волосся, як витіпаний льон, гострий носик, щічки – доспілі яблучка. Але я їй не відповідав усмішкою.
…Якось мене знову залишили. За що, не пам’ятаю. Мене повинні були замкнути самого в класі й випустити пізно ввечері. Я не міг звикнути до такої кари. Дивитися крізь вікно на село, слухати голоси, сміх, бачити веселі забави моїх вільних товаришів було нестерпно важко.
Учитель, пам’ятаю, сказав з насмішкою:
– А може, хто залишиться за нього?
Відповіли реготом. Тільки Анничка промовила тихо, не підводячи очей:
– Я лишусь.
І залишилась.
Було дивно: чому?
Я пас свої корови, вона – чужі. Мене батько жалів, скаржився солтисові на вчителя, її не жалів ніхто ніколи. Корів ми пасли разом. Я доглядав дві, вона – вісім штук Бойканюкових. Я палив ватру восени і грівся, вона ж не мала часу через худобу. Я не допомагав їй, не ділився з нею свіжим житнім хлібом.
І все ж вона залишилась.
А одного разу я нарвав букет бузькового огню і йшов додому. Вона зустріла мене і просила дати тільки одну квітку. Коли не дам, моя хата згорить. Так люди кажуть. Простягнула руку, довірливо глянула, не сподіваючись відмови.
– Дай лиш одну, я закосичуся.
З-під полинялої хустини очі питали:
«А мо’, не хочеш?»
Я відвернувся.
– Чого тобі треба?
– Нічого…
І все ж вона залишилась!
А тепер я поглянув на неї, тільки якась мережка в моїх очах не дозволила побачити її – голубих. Ми стояли мовчки, поки не стало порожньо в класі, поки не гримнув учитель:
– Ну, чого стоїш?
І за Анничкою скреготнув ключ у дверях.
Мені не хотілося йти додому. Зі школи – на леваду. А там повітря під дотиком чути, вогке, прохолодне, мов джерельна вода. По леваді поважно ходить бузьок, клює дзьобом у мочарах, клекає, не боїться мене. Я навіть міг би погладити його по гладкому пір’ї, та немає часу. Бузьок шукає жаб, я швидко зриваю бузьків огонь. Вечірні сутінки густо наливаються між гори.
…Анничка ще в школі. Я вертаюся, я мушу її застати, дати їй не одну квітку – цілий букет, мушу щось хороше сказати їй. Біжу, а тепло хлюп та хлюп у грудях.
Але її вже в школі немає.
Я – стежиною через городи до Бойканюкового обійстя, хочу наздогнати, але її немає.
Обережно підходжу під вікно, воно вже світиться, заглядаю – в кутку на ослінчику сидить і плаче Анничка. А Бойканюк, немов виссані недокурки, кидає слово за словом з-під пожовклих вусів:
– Не будеш більше, псяюхо, ходити до тої школи!
Стою хвилину, другу, дзявкає пес. Може вийти господар. В очах у мене пече, як сіль, щось давить у горлі.
Анничка сидить у кутку на ослінчику і плаче.
Вона вже не піде до школи.
А в моїх руках – бузьків огонь. Якщо не розділю букет, згорить у мене хата. Так люди кажуть…
А в Аннички хати немає, їй можна все віддати.
Але вона сидить у кутку на ослінчику і плаче.
Розкидаю букет огнем по стрісі і втікаю. Ой, щоб зайнялась! Але стріха не зайнялась.
На другий день вранці я біг на пасовисько, де Бойканюкова худоба. Стежиною, попри царини, віддалялася маленька постать у полинялій хустці з вузликом у руках. За нею мукала чорноморда Білунка й бігло вслід телятко. Зупинилась, окраєць хліба витягнула, пхнула в мордочку, попестила. І швидко зникла за цариною.
…Де ти тепер, білява, синьоока дівчинко? Я минаю левади – чи поїздом, чи пішки – а всюди воно, те рожеве марево, багрянець розсипаний по соковитих левадах.
Може, ти знайшла своє щастя і тепер так, як і я, з мрійливою усмішкою на устах згадуєш? Чи загубилась по наймах і на твоїй могилці засіялась наша квітка?
Де ти тепер?
Усміх любої дівчини, погляд незнайомої, інколи молода мати з дитиною примушують мене зупинитись, приглянутись.
Може, це ти?
Тонконогі, високі, головки – зірочками, червоні й незапашні, минаю я, зриваю, кладу на свій столик розкішним букетом, дарую своїй коханій квіти…
Це бузьків огонь.
1956
Батько
Це було в ресторані на вокзалі.
Дід Панас хотів повечеряти. Довго не зважувався заходити з бесагами, бо там грала музика, а за столами сиділо, як він думав, саме начальство. Але треба було щось теплого з’їсти. Зняв капелюха й поклонився швейцарові.
– Можна?
Тоді зайшов.
Роздивлявся, де б сісти. Коли почув, що хтось його кличе. Це старий знайомий – Марко. Колись разом на сплавах працювали. Втішно було його побачити через багато років.
Пили пиво з нагоди зустрічі.
Марко розпитував про життя, Панас скупо відповідав.
– А як діти?
– Одна була, Оленка, та й то…
– ?
– Поїхала вчитися до Львова. А тут війна. Довідався від людей, що німці забрали на роботи. Так і не вернулась.
Пиво випили, а до котлет не доторкались.
Панас витяг люльку.
– Кури цигарки.
– Це можна.
Марко знову замовив пива.
– А може ще повернутись. Отак часом нема, нема, та й диви…
– Та де там…
– А все може бути.
Обидва не вірили, але обом хотілося так говорити.
– Десь у Коломиї, – це вже Панас, – вернувся отак син до батька. Через дванадцять років, а вернувся.
– А я що кажу.
– Той, говорили, мав лише п’ять років, як пропав.
– А твоя?
Дід Панас задумався, пригадував.
– Тепер була б така, як ця, – показав на молоду жінку за сусіднім столиком. На хвилину зупинив теплий погляд на її вродливому обличчі. Потім вийняв з бесаг пляшку. – Я їду від сестри, а вона мені цієї слив’янки на дорогу.
– То повіз би додому.
– Не маю нікого, одні стіни…
Розливав у чарки і – по скатерті.
– Якби отак вернулась, то скликав би все село і напоїв би до безпам’яті.
– Пийте, куме.
– Дай Боже…
Дід Панас думав, яке-то було б свято, якби Оленка повернулась. Питав, скільки дітей у Марка. Аж четверо, дякувати богу.
– А в мене була одна, як палець… Пийте, куме, – припрошував, як у себе дома на празнику. – Та й така файна була, як ця…
Жінка всміхнулася, а Панас думав, що це до нього, і тому через стіл поклонився. Вона здивовано знизала плечима і щось прошепотіла до свого сусіда.
Панас говорив чи, може, тільки думав:
– Я лиш одне їй наказував: учися та й учися. В школі її завше хвалили. А книжки такі мудрі читала, що я з них нічого не розумів.
Наливав чарку за чаркою і пив. Не чув навіть, коли Марко розплатився й пішов до поїзда.
«А якби отак це була Оленка? Попросив би-м її за стіл та й спитав, чи пам’ятає свого тата. Або ні. За всі гроші, що тут має, купив би їй хустину».
Вже не пив, а тільки дивився на молоду жінку й уявляв, що це його донечка.
Отже, подарував би їй хустину. Та що – хустина! Вона, напевно, і не носить хусток. Бо ж у місті виросла. Але він нічого більше не міг би сьогодні їй купити. Таку в пасочки, з довгими тороками бачив на вокзалі в ларку. От візьме та й купить. Складе гарненько, підійде до столика і скаже: «Не знаю, чия ви, але в мене була така Оленка, то візьміть собі». Та й усе.
Починав вірити, що буде так: вона дуже здивується, потім схопиться з-за столу й скрикне:
«Таточку!»
Тоді він забере її додому. Скличе все село і справить таке свято, якого ще ніхто не бачив.
А молода жінка дивилася на нього. Дідові Панасові здавалося, що навіть дуже пильно дивиться, ніби впізнає. Що таке? В очах почало прояснюватися від хмелю, й Панас побачив на її обличчі прикмети своєї дочки: так само посередині волосся проділ, ямочка на бороді… Хотів схопитися й крикнути: «Це я, я, батько!» Але не смів, не був певний, що це Оленка. Найкраще буде зробити так, як задумав. І то вже.
Хитаючись, бо від слив’янки шуміло в голові, вийшов у вестибюль. Підійшов до ларка. Купив – таку в пасочки з довгими тороками. Вертався швидко, спотикаючись на чиїсь клунки. Але за столом нікого не було. Цього не ждав Панас. Це ніби хтось останню дошку витягнув з-під нього на хисткому мості, ніби з грудей хтось вийняв серце й щось холодне поклав замість нього.
Знав: не було тут Оленки, тож не було й жалю. Тільки в грудях гуляла порожнеча після останньої ілюзії.
У руках – хустина. Це все, що залишилось для нього. Хіба ще одна сльозина з усього його багатства блиснула, горошинкою скотилася по сивому щетинистому обличчю, та й вона загубилась солоним присмаком у куточку вуст.
1957
Злочин
Білою змією в’ється сніг по дорозі. Ідуть телефонні стовпи один за одним, мов зажурені подорожні, виграє вітер морозну пісню на дротах. Я повертаюсь на своє передмістя. Мені не холодно, мене гріє моє щастя.
Бринить у дротах сумна мелодія, а в мене на серці – радість. Я йду, іду, а пітьма колишеться над землею, така морозна пітьма, різдвяна.
І раптом з темряви хтось кидає два слова, як два пекучі поличники: «Ти – злодій!» Кидає не як звинувачення, а як вирок, присуд. Здригаюся, немов від пострілу над вухом. Хто це сказав? Оглядаюся навкруги, заглядаю у власну душу, шукаю – і все говорить мені мовчанкою:
– Ти – злодій.
Пригадую… Ці два страшні слова тінню, назирці йшли за мною вже довгий час, і знав я, що рано чи пізно вони стануть переді мною, як мої двійники. А тепер, коли вже відбувся суд, коли незримі погляди знайомих відвертаються від мене, схвалюючи вирок, дозвольте мені сказати останнє слово.
Так, я злодій. Я вкрав чуже щастя. Ба ні, чужого щастя я не крав, я тільки на чужому місці будую своє власне. Вислухайте мене. Може, знайдете в моєму вчинку хоч трохи благородства.
Одного осіннього дня сидів я в парку на лавочці. Пливли по небу білі хмаринки, розірвані на клапті, як мої думки. Любо було дивитися на них і бачити в них себе.
Маленька дівчинка в червоному платтячку покинула відерце з пісочком і несміливо підійшла до мене.
– Ти хто така?
– Я сховалася від мами, а…
Пальчиком водила по моєму коліні.
– У тебе новий костюм, а мені мама купить нові черевики.
Простягнула ручку до мого обличчя.
– Які в тебе вуса! – дотикнулась до вусів і опустила раптом ручку. – В тебе лице мокре, ти плачеш?
Тоді я схопив її на руки, ніжно пригорнув і поцілував у рожеві запашні щічки.
– Чия ти?
– Мамина.
– А мама де?
– Там… Я сховалася.
– Вона знайде тебе?
– Знайде.
– А я заберу тебе з собою.
– І маму забереш?
Я здивовано глянув на дівчинку й не відповів.
По алеї швидко йшла молода жінка, оглядалася довкола, кликала:
– Любко! Любочко!
Дівчинка шепнула.
– Сховаймося за кущик.
Я послухався. Ми приклякнули за густими кущиками бузку й пильно приглядалися. Любка, як мишеня, водила хитрими оченятами за голубим платтям своєї мами, затуляла ротик, щоб не засміятись. Я також приглядався через гребінь галузок до молодої жінки, темноволосої, невисокої, із стурбованим обличчям.
– Досить бавитися, Любко, обізвися.
– Мамо, ми тут!
Усмішка тільки на мить розпогодила стурбоване обличчя жінки.
– Що ти тут робиш? Ніколи більше не піду в парк з тобою!
Тоді мала випурхнула гороб’ям і сховала голівку мамі в подолок.
– Не сердься, ми з дядьком…
Я обтрушував пісок зі штанів і винувато розводив руками.
– Пробачте, не встояв перед вашою донечкою.
Мама розсміялася дзвінким дівочим сміхом.
– Вона в мене така! – сказала з гордістю. – Ну, пробачте, нам пора додому.
Я вклонився.
Любка підбігла до мене.
– Дядю, а ти не підеш з нами?
– Любо, як тобі не соромно! – насварила мати. – Іди сюди.
– Але ж мамо, – серйозно розвела мала руками, – дядько казав, що забере мене з собою.
Мати підійшла і рвучко взяла дочку за руку. Ревниво, з болем і образою глянула на мене: «Не смійте, не смійте, в мене й так немало горя». Мабуть, саме через це я взяв малу за другу ручку й сказав:
– Я ж іду з тобою, певно, що так.
Ми йшли мовчки, тільки Любка щебетала за всіх.
– Два такі великі черв’ячки, як твій, мамо, мізинний пальчик, були там. Їх горобці з’їдять, правда? Я хотіла сісти на лавочку, а один хлопчик мене зігнав, каже – тато прийде. Такий хитрий! А тоді я побігла, побігла! Мамо, а з пластиліну можна й хлібики ліпити чи тільки ляльки? А дзиґа зіпсувалась, нам дядько направить, правда? А ти казала, мамо, що великі не плачуть, а дядько плакав…
Мати глянула на мене.
– Це неправда, – кинув я зніяковіло.
– Любка ще не вміє говорити неправди.
– Ні, це просто їй привиділось. Гріло сонце… піт…
– Так, погода сьогодні як улітку, – сказала вона з ноткою приязні в голосі.
Можливо, думка про мою слабість розбудила в ній прихильність до мене – люди люблять бути в горі не самотніми, – жінка почала розмовляти, розпитувати, де живу, чим займаюсь. Я відповідав скупо. Час від часу поглядав на її вигнуті щоки, на чорні брови, що густо збіглись на переніссі, та стурбовані навіть при усмішці очі. Життя вже встигло накласти на неї свою печать, з очей світився нелегко здобутий досвід, і при тому всьому була дуже молодою і вродливою.
Мене цікавило тільки одне питання, чому мала запропонувала взяти й маму до себе. Діти нічого даром не говорять.
– Хто ваш чоловік?
Вона зніяковіла, по обличчю пробігла тінь обурення, повні образливих сліз очі виклично глянули на мене. Я каявся і готовий був вирвати собі язик за таке питання, але було пізно. Може, вона розведена, покритка, у кращому випадку, вдова, але яке це має значення? Моє питання було нетактовне, грубе. Я чекав, що вона мене присоромить, проте почув спокійне:
– Мій чоловік працює з вами… в редакції…
Це мене ще більше здивувало. Чому ж тоді вона так збентежилась?
– Як його прізвище?
– Андрійчук, Петро.
Тепер мені все стало ясно. Петро – мій колега по роботі… Пригадалися розмови, суперечки, його висловлювання про жінок. На думку спливли Петрові слова в задушевній зі мною розмові: «Нема гірше, колего, коли з дружиною не знаходиш спільної мови. Це страшно. Женись і ти нарешті, але шукай собі жінку за освітою».
То була розмова про людину, яка йшла тепер поруч зі мною. Тоді я щось заперечував товаришеві. Тепер пильно дивився на неї.
– Ми вже прийшли, – сказала жінка біля під’їзду на вулиці Шопена. – Прощавайте.
– Всього найкращого.
Але Любка тягла мене за руку.
– Ходи до нас. Будемо хлібчики ліпити з пластиліну.
– Іншим разом, Любочко.
– Коли – іншим? Ну, коли?
– Завтра, добре?
– Завтра, завтра! Мамо, дядько завтра прийде!
Наші з матір’ю погляди зустрілись довше, ніж звичайно.
– Не приходьте, – прошепотіла вона тихо, щоб Любка не почула.
Я мовчки погодився.
Минали дні й тижні, а зустріч та не виходила в мене з пам’яті. Сама згадка про неї робила моє життя цікавим. Дорогі мої судді, мене почало нудити від згадок про наші дискусії. Чи ми з вами хоч раз перехилялись через бокали, щоб заглянути в життя людей?
А чужа тінь, не питаючи дозволу, йшла за мною. Це проявлялось по-різному: іноді сердив мене нетверезий вигляд мого колеги, іншим разом я кипів від його цинічних висловів, часом на вулиці ввижалась мені маленька Любка, і я мимоволі шукав тоді її матері.
Одного дня без ніякої причини я пішов на роботу по вулиці Шопена. Начебто байдуже глянув на знайомий номер, ніби й швидко пройшов вуличкою, і все-таки був розчарований, що не побачив нікого.
Відтоді я вже не ходив іншою вулицею. Це справляло мені дивну радість. Краще працювалося, ніби я вже не був самотнім. І сам не знав, кого більше хотілось мені бачити: доню чи маму. Любка була для мене символом сімейного щастя, мати її…
Зовсім несподівано я зустрівся з ними знову.
На другому поверсі у вікні, притулившись чолом до замерзлої шибки, сиділа моя маленька знайома. Я глянув угору, помахав рукою, вона мене впізнала. Застукала кулачком в шибу.
– Дядьку, дядьку, ходи до нас!
Я завагався.
– Дядьку, я сама. Ходи, бо мені скучно. Я відчиню двері.
Тоді я пішов.
