Корона. Книга 1: Єлизавета ІІ, Вінстон Черчілль. Становлення молодої королеви (1947–1955)
«Я ніколи, аж донедавна, про це не думав, – писав він, – проте, гадаю, це сталося приблизно того часу, коли помер король».
Цікаво те, що нова королева однією з останніх у світі почула новину про свій новий статус. Коли найважливіша телеграма із «Закутка Гайд-парку» досягла Найробі рано вранці 6 лютого, Верховний комісар Співдружності разом з більшістю своїх співробітників уже залишив місто, прямуючи до Момбаси, звідки королівська делегація мала виїхати до Цейлону – і взяв із собою книгу офіційного кодексу. (Також в Момбаса був запакований і готовий до подорожі офіційний гардероб Єлизавети, включно з чорними жалобними вбраннями, які всюди подорожують із королівськими особами. Телеграма з Букінгемського палацу запевняла: чорний капелюшок непомітно доправлять окремо на борт літака наступного дня, коли королева прилетить до Лондона.)
* * *
МАРТІН ЧАРТЕРІС
(1913–1999)
Зіграв – Гаррі Хадден-Патон
Хитрий Мартін Хартіс, людина – собі на умі, який бачив функцію монархії як розвагу – «треба розгорнути килим національного щастя» – й колишній підполковник (Королівського монаршого стрілецького корпусу). Він зберіг те саме відчуття відвертої радості й на посаді приватного секретаря Єлизавети II, як у статусі принцеси (1950–1952), так і королеви (1972–1977). Двадцять років він був дотичним до цього кола, як і Томмі Ласселлс та Майкл Едін.
«Я просто полюбив її, коли зустрів, – зізнався він згодом. – Вона була такою молодою, красивою, слухняною, найбільш вражаючою з усіх жінок». Коли влада перейшла до рук Чартеріса, в королівських промовах зазвучала й гумористична нотка: новий автор продемонстрував здатність висловлювати думки своєї господині-улюблениці в такий спосіб. Саме це стало темою інтерв’ю, яке він дав публіці після виходу на пенсію. Інтерв’ю було захопливим: у ньому він назвав принца Чарльза «плаксивим», принцесу Маргарет – «злою феєю», королеву-матір – «жінкою, що трохи обманювала себе», а Сару Фергюсон – «вульгарною, вульгарною, і ще раз вульгарною!» Незабаром після появи інтерв’ю і королева, і королева-мати запросили дорогого Мартіна на обід.
В урядову резиденцію одна за одною летіли телеграми. Приватний секретар Єлизавети Мартін Чартеріс уперше зрозумів, що щось не так, коли його викликали до телефону в британський пресцентр. Згодом Чартеріс згадував, що поблизу телефонної будки побачив журналіста, який мав ошелешений вигляд – зі зблідлим обличчям і порожнім поглядом, він крутив в одній руці пачку сигарет. Щойно агентство Reuters передало важливі новини з Лондона про те, що уряд більше не збирається зберігати таємницю. Саме Паркер, попереджений Чартерісом з пресцентру, повинен був повідомити звістку про смерть короля Філіпу, який перебував у королівській резиденції Сагана Лодж. «Він мав такий вигляд, ніби ти опустив на нього половину світу, – згадував Паркер. – Я ніколи в житті так нікого не жалів». Філіп забрав дружину від усіх інших. «Він повів її в сад, – написав Паркер. – І вони повільно походжали по газону, поки він говорив, говорив і говорив з нею».
Коли Чартеріс прибув до Сагана Лодж, він побачив, що Філіп лежить на дивані, тримаючи копію газети The Times над обличчям, як намет, а щоки нової королеви були червоні, але від сліз не було й сліду. «Вона сиділа прямо, повністю приймаючи свою долю», – згадував Чартеріс, вражений спокоєм, з яким Єлизавета наполягала на особистому складанні телеграм вибачень тим, хто чекав її на наступних етапах вже скасованого туру. Коли приватний секретар запитав її, під яким іменем вона бажає бути відомою як королева – спитав про її монарше ім’я – вона швидко відповіла: «О, мене влаштовує моє власне ім’я, що ще треба?»
Єлизавета II залишила Сагана Лодж у блакитних джинсах, у яких виїхала з Treetops, тож попросила трьох присутніх фотокореспондентів не робити світлин. «Ми стояли мовчки біля будиночка, коли машини їхали, здіймаючи пилюку, – згадував один із них – Джон Джохімсен. – Ніхто з нас не робив фотографій у той історичний момент. Ми дивилися на молоду дівчину в машині, яка стала королевою Великої Британії. Я перейнявся її горем, коли вона просто подякувала нам рукою. Ми стояли там мовчки, наші камери були на землі».
Довгою поїздкою до Лондона, яка тривала дев’ятнадцять годин, камердинер Філіпа Джон Дін, помітив, як нова королева кілька разів залишала своє місце. Коли вона поверталася, він подумав, що вона, мабуть, плакала. Але сліз ніхто не бачив. Двоюрідна сестра Філіпа, Памела Маунтбеттен, яка брала участь у турі як придворна дама, згадує, що Єлизавета вибачалася перед своїм супроводом за перервану поїздку. «Мені дуже шкода, що нам усім доведеться їхати додому», – сказала вона, коли вони залишали Сагана Лодж.
Небажання Єлизавети II відігравати провідну роль пізніше стане визначальною характеристикою її стриманого стилю правління – разом із «прісним» почуттям гумору. Коли літак врешті приземлився в аеропорту Хітроу, вона подивилася у вікно на вервечку великих чорних службових автомобілів, що чекали на них. «Дивись, – сказала вона. – Вони надіслали катафалки».
Можна згадати сцену з другого епізоду «Корони», де показано інтер’єр королівського DC-4 (пропелерного літака), коли він, приземлившись, зупиняється біля шеренги високих посадових осіб. Усі вони зняли капелюхи. Були вечірні сутінки 7 лютого. Лондонський аеропорт. Томмі Ласселлс зійшов на борт, щоб взяти на себе відповідальність за протокол. Він перепиняє герцога Единбурзького, коли Філіп подався вперед, щоб супроводжувати свою дружину вниз – по трапу, на землю.
«Ні, сер. Якщо ви не проти, – сказав Ласселлс. – Корона йде першою».
Це сталося саме так? Деталі ніхто не записав. Але це, або якась подібна розмова, породило зворушливий образ молодої королеви – не Єлизавети Маунтбеттен чи Єлизавети Віндзор, а щойно коронованої особи, королеви Єлизавети, монаршої особи – одягненої в чорне. Спускаючись сходами, зовсім одна, вона була готова до зустрічі з прем’єр-міністром та урядом. Це була, завважив дипломат сер Евелін Шукбург, «версія [лорда] Мельбурна XX століття, що пронісся галопом до Кенсінгтонського палацу, падаючи на коліна перед Вікторією в її нічній сукні».
Коли Єлизавета повернулася в Кларенс-хаус, її першим відвідувачем стала бабуся, королева Марія, яка прийшла з розташованого неподалік Мальборо-хаусу. Усе своє життя Єлизавета схилялася в поклоні перед бабусею, та тепер їхні ролі помінялися. «Її стара бабуся й піддана, – заявила королева Марія з гордістю й сумом, – повинна першою поцілувати їй руку».
Наступного дня, 8 лютого 1952 року, першим офіційним актом нової королеви була зустріч з Радою престолонаступництва в палаці Сент-Джеймса. «Раптовою смертю мого дорогого батька, – сказала вона там, – я покликана взяти на себе обов’язки та відповідальність суверена… Моє серце занадто наповнене емоціями, щоб я сьогодні сказала вам більше, окрім того, що я завжди працюватиму, як це робив мій батько впродовж усього свого правління, підтримуватиму конституційний уряд та сприятиму щастю та процвітанню моїх народів, розкиданих по всьому світу. Я знаю, що невідступно наслідуватиму його блискучий приклад служіння та відданості, мене надихатиме відданість та прихильність тих, чиєю королевою мене покликали бути… Я молюсь, щоб Бог допоміг мені гідно виконати це важке завдання, яке так рано покладено на мене».
«Вхід королеви, – писав у своєму щоденнику майбутній прем’єр-міністр Гарольд Макміллан, – низькі поклони її радників; трохи формальний, але чарівний голос, яким вона висловила свою промову й пройшла різні церемоніальні форми ритуалу, справив на нас усіх глибоке враження».
Британія все ще перебувала в лещатах повоєнної жорсткої економії, тож Макміллан вважав, що зібрані тут політики у своїх темних пальто та смугастих штанях мають вигляд «досить похмурої, бідної компанії». Він також зазначив, що коли нового монарха проголошували «королевою Єлизаветою Другою, завдяки Благодаті Божій королевою цього Королівства та всіх Її інших королівств і територій», шотландці стверджували, що вона насправді була лише Єлизаветою Першою, королевою Шотландською, оскільки Шотландія приєдналася до Союзу до 1603 року (пізніше Черчилль пішов на компроміс з цією дилемою, вирішивши, що королівський титул в Шотландії буде звучати як «ЄК», «Єлизавета-королева»).
«Напевно, були присутні майже двісті таємних радників, – згадував Олівер Літлтон, державний секретар колоній. – Двері відчинилися, й увійшла королева в чорному. Раптом члени Таємної ради здалися незмірно старими, кострубатими та сірими. Королева виголосила одну з найзворушливіших промов, яку я коли-небудь слухав, тож, як і багато інших, не міг стримувати свої емоції».
Рада престолонаступництва скликалася лише раз на початку кожного правління й складалася з таємних радників (багато з них були колишніми чи нинішніми міністрами уряду), вищих державних службовців, лорда-мера та членів муніципалітету Лондона, деяких старших громадських службовців та представників Співдружності націй. Її основна роль – підготувати та підписати Проголошення про престолонаступництво, яке буде прочитано з балкона Сент-Джеймського палацу та в інших місцях по всій країні.
«Це було дуже зворушливо, – написав Вінсент Мессі, новий генерал-губернатор Канади. – Легка фігура, одягнена в глибоку жалобу, увійшла сама до великої кімнати і з сильними, але досконало керованими емоціями, витримала вимогливі завдання, передбачені Конституцією. Її промови були чудово виголошені. Після цього принц Філіп… тихо ступив уперед і вийшов із нею за двері».
6 лютого 1952 року. Газети повідомляють про смерть короля Георга VI. «Зрештою, – заявив Вінстон Черчилль, – смерть прийшла, як друг, і після щасливого сонячного дня та спорту, а також після “на добраніч” тим, хто його найбільше любив, він заснув так, як може сподіватися заснути кожна людина, котра прагне боятися Бога…»
А тим часом за лаштунками бунтарський уряд Черчилля розглядав політичні наслідки зміни монарха. Група старших консерваторів на чолі з міністром закордонних справ сером Ентоні Іденом вважала, що 77-річний прем’єр-міністр здає позиції, тож його повинен замінити молодий, більш динамічний лідер – сам Іден. Наступного дня після смерті короля Черчилль проспав і не зміг головувати на засіданні Кабінету міністрів, яке він сам скликав, – за словами Гарольда Макміллана, «дуже втомившись від емоцій вчорашнього дня». Передбачаючи, що коронація молодої королеви виявить слабкості старого воїна, його критики з нетерпінням чекали його виступу на похвалу покійного короля, який він мав підготувати за короткий час. Багато хто сподівався, що прем’єр змішає всі свої слова або забуде щось із промови.
Та лише один раз під час виступу їхні сподівання виправдалися. «Мої друзі, жоден міністр… – заявив Черчилль у прямому ефірі BBC від 7 лютого 1952 року, перед тим як зробити паузу і, здається, затнутися, – я припускаю, що жоден міністр – я впевнений, жоден міністр – не бачив короля під час війни так часто, як я».
Насправді це вагання Черчилля лише підсилило його сердечну данину пам’яті померлому монарху. Ця промова була сприйнята і як емоційне вітання нового єлизаветинського століття. Виступ, який він назвав «За звитягу» – девіз Хреста Вікторії, найвищої нагороди Великої Британії за хоробрість – став тріумфальним. Його потім згадували разом з великими діями, якими він згуртував країну в найтемніші дні Другої світової війни.
Фінальні сцени «Закутка Гайд-парку» зображують критиків Черчилля – Ідена та Роберта «Боббеті» Сесіла, маркіза Солсбері та лідера Палати лордів, разом із Клементом Еттлі, колишнім лейбористським прем’єр-міністром та лідером опозиції. Вони не раділи успіху промови прем’єр-міністра. Черчилль був у безпеці як керівник першого уряду Єлизавети II, принаймні поки що, коли він шанував пам’ять про батька, якого вона та нація втратили. «Упродовж останніх місяців, – заявив він у мікрофон, – король ходив поряд зі смертю, ніби смерть була його супутниця, знайома, яку він впізнав і не боявся більше. Врешті-решт, смерть прийшла як друг, і після щасливого сонячного дня та полювання, а також після “на добраніч” тим, хто його найбільше любив, він заснув, як і кожен чоловік чи жінка, які бояться Бога та сподіваються зробити щось ще в цьому світі…»
11 лютого 1952 року. Труна з тілом короля Георга VI, яку несе почесна гвардія, прибуває на лондонський вокзал Кінгс Крос із Сандрингема, де вона два дні стояла в місцевій церкві
«Мої друзі, жоден міністр… мабуть, жоден міністр – я впевнений, жоден міністр – не бачив короля під час війни так часто, як я. Я переконався, що його постійно інформували про кожну секретну справу, тож турбота й ретельність, з якими він щодня вивчав величезний звід державних документів, глибоко засіла в моїй голові…»
«Упродовж п’ятнадцяти років Георг VI був королем. Ніколи, жодної миті, незважаючи ні на що вдома чи за кордоном, публічно чи приватно, він не відмовлявся від виконання своїх обов’язків. Тож чи заслуговує він на прощальну данину від усіх своїх урядів та народів? Саме в цей час наше співчуття та жалоба висловлюються його дружині та вдові [королеві Єлизаветі, нині королеві-матері]… Це доблесна жінка, в жилах якої тече благородна кров Шотландії, підтримувала короля Георга в усіх його трудах і проблемах, виховала двох дочок, які успадкували її шарм та красу, дочок, які сьогодні оплакують свого батька. Нехай у неї будуть сили перенести свою скорботу…»
«Тепер я повинен залишити здобутки минулого та звернутися до майбутнього. Знаменитими були царювання наших королев. Деякі з найбільших періодів в нашій історії розгорнулися під їхнім жезлом. Тепер, коли ми маємо другу королеву Єлизавету, яка також зійшла на престол у двадцять шість років, наші думки повертаються майже на чотириста років тому до чудової постаті, яка керувала й, багато в чому, втілювала та надихала велич і геній єлизаветинського століття».
«Королева Єлизавета II, як і її попередниця, не очікувала з дитинства на корону. Але ми вже добре її знаємо та розуміємо, чому її дарунки та дарунки її чоловіка, герцога Единбурзького, доповнять скарбницю нашої – єдиної, цілісної Співдружності, яку вона ще не змогла відвідати. Її вже визнали королевою Канади. Ми також висловлюємо їй своє визнання… а завтра проголошення її сувереном додасть їй любові її рідної землі та всіх інших частин Британської Співдружності та Імперії».
«Я, молодість якого пройшла у серпні історії, безперечно й спокійно, у славі вікторіанської епохи, цілком можу відчути хвилювання, знову звернувшись до молитви та гімну “Боже, бережи королеву!”»
11 лютого 1952 року. Після повернення з Африки 7 лютого нова королева Єлизавета II поїхала до Сандрингема, щоб бути зі своєю скорботною матір’ю та сестрою. Вона вирушає до місцевої церкви, де стоїть труна з тілом батька, а місцеві жителі та працівники маєтку віддють йому шану, перед тим, як покійного короля відвезли в останню подорож до Лондона, зі станції Вулфертон, Норфолк, куди за ним послідувала Єлизавета (праворуч)
Тютюн
Фатальна королівська бідаУражений раком легенів, король Георг VI був четвертим британським монархом XX століття, смерть якого пов’язують з курінням. Його прадід «Берті», король Едуард VII, був пристрасним шанувальником тютюну, викурюючи його багато, як принц Уельський, для популяризації куріння сигар і допомагаючи підтримати думку свого знайомого драматурга Едварда Булвера-Літтона: «Хороша сигара – це такий же великий комфорт для чоловіка, як добра істерика для жінки».
У 1878 році принц, який викурював по 12 великих сигар і 20 малих сигарет на день, видав лондонським тютюновим виробникам Benson & Hedges перший королівський ордер. Його мати, королева Вікторія, категорично не схвалювала цього вчинку. Упродовж усього тривалого періоду її правління сигари, люльки та сигарети були суворо заборонені при дворі, тому вечорами, вже після смерті матері 22 січня 1901 року – Берті емоційно промовляв: «Панове, ви можете палити!» Коли Едуард VII зійшов на престол у 59 років, то вже страждав на емфізему, хронічний бронхіт та серцеві напади, а помер у 69 років від пневмонії.
Тримаючи свою люльку, король Георг VI відвідує Національний парк Натал під час королівського туру по Південній Африці у квітні 1947 року з донькою, принцесою Єлизаветою
Його менш яскравий син, король Георг V, поділяв прихильність батька до сигарет і часто уособлювався з бородатим моряком, зображеним на пакетах сигарет Player’s Navy Cut. Більшу частину свого життя він страждав на бронхіт та легеневі хвороби. Помер у січні 1936 року від вірусної респіраторної інфекції у віці 68 років.
Ще як принца Уельського, майбутнього короля Едуарда VIII у 1920-х роках зрідка фотографували без цигарки, яку він елегантно тримав губами або пальцями
Едуард VIII, старший син Георга V і його короткочасний наступник, який зрікся престолу в грудні 1936 року, зрідка фотографувався без цигарки, яка елегантно звисала з його губ або пальців. Як герцог Віндзорський він чинив опір зусиллям рекламних компаній, які хотіли, щоб він схвалив їх продукцію, але, бувши губернатором Багамських островів під час Другої світової війни, не став на заваді дружині, яка надала своє ім’я для реклами сигарет Chestereld. «Наші записи показують, – писала герцогиня Віндзорська з клубу Об’єднаних служб у Нассау в 1943 році, – що день у день курці демонструють перевагу сигарет Chestereld перед усіма іншими брендами з досить значним відривом від конкурентів».
«Герцогиня американського походження, – пояснив Честерфілд, – наполегливо працювала в клубі Нассау, щоб розважити як американські, так і союзні війська. Вона брала активну участь у тому, щоб гості, які їдуть на службу, почувались як вдома – [вона] готує яєшню з беконом, носить таці й роздає сигарети». Герцог Віндзорський помер від раку горла на віллі Віндзор під Парижем у 1972 році. Герцогиня послідувала за ним через 14 років, страждаючи від поганого кровообігу, деменції та, врешті-решт втрати мови.
У 1943 році герцог Віндзорський та його дружина тішилися тим, що герцогиня буде представлена в цьому компліментарному відгуку про сигарети «Честерфілд»
Вдова Георга V, закореніла любителька сигар, померла від раку легенів у 1953 році у віці 85 років, а принцеса Маргарет, яка впродовж багатьох років викурювала по 30 сигарет на день і страждала на мігрень, ларингіт, бронхіт, гепатит та пневмонію, померла від серцевого нападу у віці 71 року. Роздумуючи над цим сумним медичним описом, хочеться сказати, що рішучий некурець принц Чарльз у 1990-х наполягав на тому, щоб забрати королівський ордер у Gallagher, виробників сигар Benson & Hedges, Silk Cut, Kensitas, Senior Service та інших марок. За пропозицією сина королева Єлизавета II скасувала постачання всіх продуктів для куріння в королівські помешкання. Отже, у 2000-му, через 122 роки, королівський герб остаточно зник з пачок будь-якого британського тютюну, сигар або сигарет.
Королева Олександріна, король Девід та два королі Альберти
Британська монархія, якою вона могла бути…
Королева Вікторія (1837–1901)
Рішення Єлизавети II залишити власне ім’я як монарше було досить незвичним для сучасної історії британської монархії. Її прапрабабусю королеву Вікторію (1837–1901) охрестили Олександріною Вікторією, на честь її хрещеного батька царя Олександра I та її матері Марії Луїзи Вікторії. У ранньому дитинстві вона була відома своїй родині як «Дріна», а документи про престолонаступництво, підготовлені в перший день її правління, проголошували її королевою Олександріною Вікторією. Проте новий монарх наполягала лише на імені «Вікторія», оскільки вона виявила сильну особисту прихильність до другого імені – вибір, до якого її заохочував дядько й попередник король Вільям IV, «король моряків». Вільям подумав, що це сподобається військово-морському флоту: моряки наносять на руки та обличчя ім’я Вікторії, – припускав він, уявляючи, що їхня королева була названа на честь знаменитого флагманського корабля «Вікторія».
Прадід Єлизавети, король Едуард VII (1901–1911), був названий на честь свого мудрого, але надто вільнодумного батька Альберта, принца-консорта. Це був знак його поваги як сина. Тож новий король запропонував своїй Раді престолонаступництва це ім’я в 1901 році, щоб ім’я «Альберт Добрий» відтепер асоціювалося лише з однією особою. Але сучасні біографи веселого монарха припускають зовсім протилежне – «Берті» не міг дочекатися, щоб відступити від батька, якого ніколи не вважав достатньо добрим. Дідусь Єлизавети Георг V (1911–1936) був унікальним серед сучасних попередників королеви, вирішивши царювати під тим іменем, яким його сім’я називала в дитинстві.
Король Едвард ІІІ (1901–1911)
Георг V (1911–1936)
Едуард VIII (1936) був хрещений Едуардом Альбертом Крістіаном Джорджем Ендрю Патріком Девідом, останні чотири імені – імена святих – покровителів Англії, Шотландії, Ірландії та Уельсу. Його батьки вирішили називати його Девідом – мабуть, беручи до уваги той факт, що син стане принцом Уельським. Він мав труднощі з вивченням валлійської мови, коли в 1911 році його представили як принца Уельського, але як принц і король Девід взяв більш історичне ім’я – Едуард.
Едвард VІІІ (1936)
Георг VI (1936–1952)
Батько Єлизавети Георг VI (1936–1952), раніше знаний як принц Альберт, герцог Йоркський, був відомий родині як «Берті», як і його дідусь Едуард VII. Але коли прийшов час вибору його монаршого імені в неспокійні часи зречення його брата, було визнано розумним підкреслити наступність з його популярним і поважним батьком (і засновником Віндзорського дому), королем Георгом V.
Зазвичай передбачається, що наступник королеви Єлизавети II, охрещений Чарльзом Філіпом Артуром Джорджем, з часом буде проголошений Його Величністю королем Карлом III. Проте він може віддати належне своєму дідусеві (і своєму прадідусеві), прийнявши царське ім’я короля Георга VII – а Філіп і Артур – два інших вельми вірогідні варіанти.
Монарше (прикметник, від латинського «regnum» – королівство, монархія або царство)
ім’я суверена, правителя або короля – ім’я, що призначається у рік сходження на престол суверена.
Таке ім’я присуджується правителю (або папі) разом із номером – зазвичай римськими цифрами (наприклад, «Георг VI», а не «Георг 6»).
Покидаючи Сагана Лодж, Кенія, 6 лютого 1952 року, щоб повернутися до Лондона, нова королева Єлизавета II попросила не робити фотографій. «Я відчув смуток, коли вона подякувала за це, піднявши руку, а ми мовчки стояли, поклавши камери на землю», – згадував один із фотографів
3
Віндзор
Коли 10 лютого 1840 року британська королева Вікторія вийшла заміж за принца Альберта Саксен-Кобург-Готського, прізвище «Саксен-Кобург-Готський» було замінене на «Ганноверська» – на честь британської королівської родини. Зміна прізвища відбулася автоматично. Наслідком цього стало те, що британська королева та її майбутні діти могли з гордістю носити прізвище чоловіка, якого вона кохала – і в 1947 році Філіп Маунтбеттен припускав, що те саме відбудеться, коли він та Єлизавета Віндзор одружаться.
Лорд-канцлер того часу, лорд Джовітт, погодився. Він вивчив прокламацію, яка змінила ім’я королівської родини на прізвище «Віндзор» у 1917 році, та заявив, що воно стосується лише спадкоємців чоловічої статі. У документі не згадувалося про нащадків-жінок, тож за зразком, встановленим королевою Вікторією, принцеса та її нащадки тепер повинні взяти ім’я свого чоловіка. Упродовж п’яти років правління Георга VI молоду пару та їхніх дітей називали «Маунтбеттени», а колишня Єлизавета Віндзор була щасливою й пишалася тим, що її називали Єлизавета Маунтбеттен. Так було й після того, як принцеса стала наступником свого батька в лютому 1952 року.