Адеман. Орбітальне фентезі

– Ми.. затримались, бо заблукали.., – iз жахом усвiдомила усю правду та, що належала до дванадцятки.

– Не знаю, що сталося iз тим малим – слiдiв його провiдника синi не знайшли.

– І ти досi вагаешся? Хранитель – наш останнiй шанс.

– У двоногих iз Втраченого свiту своерiднi уявлення про чесноти Клеврiону. Я не довiрив би йому i воду варити.

– Я не прошу довiряти йому! Менi… Вiр менi, – виставлена вперед долоня iз агорiйською вишивкою принадила погляд Синьокрила, i вiн здався:

– Смугастим краем уже котяться обози… Нам треба спiшити, щоб застати там твого хранителя.

– Братiв твоiх, Синiй, жаль. І Долину Гнiзд.., i тих, кому допомогти рука не дотягнеться..

– Ви, адемани – люди iзольованоi гiлки Знайдення – ллете сльози та давите жаль, а нам, грихановим нащадкам, ще не окислився залiзний присмак кровi, бо з пам’ятi вода не стече. Ми не тiкатимемо зi своiх насиджених мiсць. Радше сконаемо в лютi.

– Чому ти тодi не з ними? Чому зi мною няньчишся?

– Я складав присягу Клеврiону.., – пауза не затягнулась. – І народився не в Долинi, а в тунелях, якими шастають Тригоровi посiпаки – каптурники. Це iнша iсторiя.. І вона не в тему.

– Дихати, поки можеш.. – я теж присягала.. Тiльки от.. дерево наше зрубали.. Гидко це, почуватися обломаним хмизом.

Мамун i кролячий лаз

«Кiнцiвка iсторii – лиш iлюзiя кiнця» – коротка вiдповiдь викрадача розхитала пiдi мною невидимий трамплiн. Сам вiдчував, щось несказане, недомислене витае у повiтрi, як кисень… Ну, звiсно, – тiльки зараз блискавиця влучила у цiль, якоi ранiше не бачив: будь-яка ситуацiя, як монета, двобiчна. Я не потрапив у чистилище, бо тут усе надто матерiальне. І все закiнчуеться: як бульбашки в ручцi, як олiя у лампi, як день за вiкном, чи.., як терпiння.

Правда про те, звiдкiля усе знову приходить, додала менi впевненостi для нових пошукiв. Тепер я знав, що уляпався мордою у твердий снiг, але видивляюсь не на вибитi зуби. Як мiнiмум.., на щелепу.

Я вирiшив, це мае бути лаз. Вентиляцiйний, водопровiдний, кабельний.. Вiра у нього надихнула до пошукiв. Читальня.. годилась. Коли я уперше пройшов крiзь важкi, немов витесанi iз базальтового пласту, дверi, то залишив на ii порозi свою жагу до волi. Шукав тодi вiдповiдi, але не вихiд.

Старолущенi стiни тут не вiдновлювались, що вже втiшало. Ми довго грали в мовчанку – лови куди цiкавiшi. Сковтнувши подих, я палив сiрку i видивлявся чогось в обрисах блакитно-рожевого полум’я. Свiтла-жару його менi не треба. Гойдання видай..

Пломiнь таки сколихнувся, а з ним i мое серце, коли я навколiшках вимолював протягу мiж шпарами нижнiх полиць. Нестямно розкидавши старi рукописи у книгах та свитках, я його майже вимолив. Лаз.. нiчного кроля. Руки затряслись, колiщата завертiлись.

Темна дiра була неправильноi форми i розмiром iз дитячий м’яч. Туди змiг би пролiзти найжирнiший пацюк, чи малий собака. Але не людина. Нора з першого огляду здавалася глибокою i абсолютно чорнющою, але безсумнiвно сполучалася iз виходом назовнi. Я не наважився ломитися, бо ще пам’ятав своi божевiльнi першi спроби. Вичiкування – нагорода для терплячих, але я не такий.

Моя «покоiвка», що приносила менi записки, iжу, воду та вогонь надто обережно користуеться цим пiдземним сполученням, тому мае бути дюймовочко-феею чи домо-гномом, або ж.. коброю. Думку про навчену домашню тварину я вiдкинув – вiд неi надто багато шуму.

Нехитрi моi пастки (на це слiд було очiкувати) не спрацювали. Дводобовi посиденьки у засiдцi закiнчилося проваллям у твердий сон. Істота посмiялась: пiд раковиною з краном намалювалась подiбна нора. Скидалося на те, що вiн, чи воно згоднi погратися у жмурки-лови.

Партнер для гри – майже друг диванний. Дарма, що невидимий. Наситившись самотнiстю, будеш радiти навiть клопу. Байдуже, хто i який вiн iз себе: голошкiрий, волохатий, iз клешнями, беззубий, косоокий або горбатий. Хай слухае, хоч лапами. Хай дивиться, хоч слимаком на нитцi. Хай не говорить, хай тупить чи перекочуе у кишенях власнi мiзки. Я звикну до нього i навчуся його любити.. та й ненавидiти. Як рощеного Пустелею звiра.

«Усi вони – дiти рудих i сiрих, ланцюговi пси – вiддалено спостерiгають тих людей, яких вибрала iм Пустеля. Не мають страху, не знають слова „жаль“ i сумнiвно, що встануть на заднi. Якщо зустрiнеш такого, не дивуйся, що стане твоiм двiйником, бо полярнiсть Знайдення рiднить супротивникiв. У нетрях адеманських болiт, на згладжених платомасивах, у снiгових заметах чи у дзеркальнiй зонi сонць бродять спокусники. Мова iх проста, чiпкий погляд, вiк недовгий i тiнь, якоi не вiдiрвати»

Про що не договорюють рукописи, i як не витрясти iз них душi.. Хiба узявшись за власну.

У Втраченому свiтi свою другу малу тiнь.. я загубив. Той свiт, у якому мене вже нема, продовжуе шумiти i звиватися. Вiн виживе без мене, як i я без нього, але ще триматиме мене на емоцiйному повiдку, щоб час вiд часу вгризатися у пам'ять сiрковим спалахом.

Аби не ослiпнути, я тiкав.. Не раз, не двiчi.. Скiльки кордонiв, скiльки правил повинна переступити людина, щоб вiдчути себе захищеною? Ранiше я бiг, щоб утекти, тепер.., щоб наздогнати. Себе.

– Пам’ятаес, тат? – по-дитячому закидала маленьку русяву голiвку. – Ти казав, гоми, усалки, маки у фонi зивуть, вийти не мозуть. А Генiя Яйосавiна його випустила.

– Кого випустила? – я перепитував, бо, як завжди, не слухав i думками був у гонитвi. А мала щебетуха хотiла подiлитися пригодами дня.

– Ну, гома.., – замислено протягла Солька. – Столку пiдняла, i вiн так.. – стлиб.

– Євгенiя Ярославiвна твоя – добра душа, що живнiсть усяку любить, – в головi роiлися графiки i складалися плани.

– А гомiв не любить, – не вгавала крутиголовка, чим збивала менi настройки, – боiцця, але гом.. не стасний.

Вiд стоянки нас вiддiляло перехрестя iз бурхливим транспортним потоком. Триокий пiдморгував i лiчив секунди на червоному, рука стискала дитячу, думки звузились до одноi широкоi смуги. Тiльки спинившись, зрозумiв, якого «гома» бачила моя фантазерка.

– Соломiе, – суворо зиркнув я тодi з висоти дорослого довбня, – ми домовлялися.. Будеш годувати своiми «гомами» старих тiток у дворi, i я забороняю тобi вигадувати небилицi, – сказав, як вiдрiзав.

Соля тодi притихла i решту дороги тихо скулила, як собача, вперто не бажаючи визнавати себе брехункою. За вечерею вона знову завела свою пiсню про «гома», але тодi я, ситий та щедрий на увагу дослухав ii дитячу фантазiю до кiнця.

– Дiтки спали, i Генiя Йосавiна спала, а я не хотiла. Вiн на пiдконик вилiз i казе, ти – чемна i менi подобаiся, будес менi слузити, а я… – не буду, а вiн – мiсок розязав i сховався, i …сьо.

– Не вiр, доцю. Гоми – це порода жадюкiв. – широко витрiщалась на нас обох Юлька. – Грошi торбами таскають, та не в сiм’ю, а все у фонди якiсь фейковi.

– Чого ти знов починаеш.. Чи вважаеш, що ii фантазiя цiлком безпечна? – настрiй мiй здмухнуло кухонним рушником, а крутиголовка у своему польотi нас не чула i вела свое:

– А, се казе.., – сьорбнула свiй гарячий шоколад i облизала верхню губу, намагаючись дiстати язиком до носа, – осiнню на листя плийду i до себе забелу…

Гiрка правда трiснула плиткою у тому мiсцi, де розбилося блакитне горнятко iз Олафом.. i змiшався молочний шоколад iз сiллю правдивих слiз.

Солька загинула через кiлька мiсяцiв, в листопадi, на килимi iз мокрого асфальту i кленового листя.. Їi черкнуло фургоном швидкоi, коли вона випурхнула на свiтлофорi iз фокус-салону, щоб рятувати голуба. Автоблокування.. дверей у тестовому режимi витримало перевiрку. Убивцею був я.

Згущенi у темних фарбах спогади спершу пливли, наче чорно-бiлий фiльм. Далi стали на паузу, випали в осад i розповзлись лiтерами. Тiльки зараз у паралелях мiж старими днями я запiдозрив пiдставу. Раптом увiмкнулося штучне сонце, щоб освiтити деталi, якi були колись нiкчемними домислами. Я дивився на предмет i не помiчав його рухомоi тiнi, бачив явище, але не послiдовнiсть подiй, аналiзував ситуацiю, iгноруючи дрiбнi подробицi.

Там, в iншому свiтi, мала щебетуха, не знаючи усiх премудрих дорослих речей, ледь навчившись складати речення, зумiла без остраху осмислити знакову мову iстоти, що вилiзла бозна з якоi нори. Очевидно, щоб заговорити iз подiбним «гомом», слiд таки вимкнути опiреного самодура.

Аби приручити невловимого iз читальнi, я перестав настирливо шукати зустрiчi iз ним. Вiн не вилiзе на зухвалий свист i не прийде на «кис-кис». Якщо потрiбна причина: я захворiю i сконаю. План нехитрий передбачав бездоганну акторську гру. Мене замкнули, але ще не заморили голодом. Значить, моя бульбашка когось ще розважае своiм переливом. Гра стала мiрилом крайнього безумства: не вставати з лiжка, домогтись поверхневого дихання i сповiльнити серцебиття, i так, щоб не втрачати зв’язку iз реальнiстю.

Пiд кiнець ночi, майже над ранок i уперше за весь час мого перебування у гумовiй в’язницi, вiн виявив себе тихим шовковим шелестом.

Я вiдчув присутнiсть вiддаленого спостереження дистанцiйно, перебуваючи радше пiд стелею, нiж у лiжку. Я не мiг опиратися вiчнiсть: треба було повертатись, щоб розiгнати кров у кiнцiвках i змусити себе зробити видимий вдох. У слабкому блакитному ореолi вчувалося чиесь дихання. Те, що я побачив у сутiнках темноi кiмнати, вразило мене не бiльше, нiж я його.

Поруч зi мною сидiла на заднiх лапах i мружила очi домашня мурка. Я б не злякався, якби ii погляд не упiймав мого розчарування. Значить, вiдносно звичайна.. Трохи сумнiвався, чи вона менi не ввижаеться..

Із сухого горла зiрвалося лише незв’язне хрипiння – бiль в скронях, i я почувся насправдi хворим. Кiт дивився довгим немигаючим поглядом, чи то вивчаючи, чи то докоряючи, чи може просто беззвучно смiявся.

– Жалiеш його? – крякнуло щось знизу, чим кинуло мене у непiдробний жар. – Повертайся у свiй день. Бездарна ця п’еса, матусю..

Навiть опираючись на подушку, мiй свiт похитнувся i зiрвався кудись у бездонне провалля. Я не сподiвався, що iх буде двое. Власник голосу сидiв i погойдувався на низькому ослiнчику за два метри вiд мене, голосно хихотiв та злорадно кривлявся. Маленький, потворний карлик, ростом не вищий, нiж великий собака. А кiт-матуся навiть не ворухнувся. Невiдривно вивчав мою реакцiю, нi на мить не зводячи свого змiiного погляду. Неприкрита лисина коротуна збоку пушилася острiвком, задовгий, лискучий вiд поту нiс роздувався вiд угарного смiху, а вуха стовбурчились, як у кота-сфiнкса.. Його тiшив мiй спантеличений вигляд.

– Вистава.. – лайно, я визнаю, – я не пiзнавав власного голосу i навiть того нахабства, що нашвидкоруч устигло в менi дозрiти.

– Ще б дрiбку i ви загнулися, перегравши самого себе. Водички не бажаете? – скоромовкою хихотiв гном, протягуючи трипалою блiдою рукою питво, з вигляду – воду.