Адеман. Орбітальне фентезі

Лiниво прогнулася в хребтi, схилила кудлату голову. Показово клацнула зубами, оголивши iкла, i лизнула поранену руку. Жорсткий дотик додав Евинiй поведiнцi прискорення. Вона зашипiла, як кiшка, упала Бiлогривiй на хвiст, обмоталася ним навколо шиi i притихла. Це мало стати фiналом взаемного примиренням. Синцi та подряпини зараховувались у розряд бойових чеснот.

Обое вже давно звикли до подiбних витiвок, та й давня прив’язанiсть не дозволяла чавити образи на сiк. Пригода, що познайомила дитину з болотяним хижаком, втримала iх надовго всупереч усяких лихослiвних толкiв.

Рiдних батькiв дiвчина не знала. Їi виховав хранитель. Лагос був iй i батьком, i матiр’ю, i другом-братом. Доки одноi i не зовсiм спокiйноi ночi тихою ходою заявилася зеленоока нянька. Люди вважали болотяних котiв нiчними iстотами – Бiлогрива цей мiф пiдтримувала i з першим сонцем покидала дитячу кiмнату.

У свiтлi захмареного дня Евена мало чим вiдрiзнялась вiд подiбних iй ровесникiв в адеманських поселеннях: смаглява шкiра, родовi вiдмiтини на долонi, точене обличчя iз прямим бунтiвним поглядом.

Болокоти на смугастих землях були малочисельним видом. Нiчна iх активнiсть породжувала рiзного роду мiфи. Хризолiтовi кристали iз вкрапленням ночi умiли оберiгали i чужi, i своi таемницi.

«Хай гострий клин не зможе ранити, та бiле хутро залоскоче до пiвсмертi», – приповiдали хронiки старих хранителiв. Люди iм вiрили чи то в силу iх страху перед завiсою ночi, iз якою приходили i великi коти, i тiнi в капюшонах викрадачiв, чи то в силу вiри у самих хранителiв.

Лагос мав доступ до спадку попередникiв, тлумачив людям трухлявi тексти. У Медовому Надмор’i попит на його послуги пiдтримувався тривожним часом, як полум’я – киснем.

«Не тому поклонюся я, хто вище ходить, як земля, не тiй, що дотиком долонь сповiльнить повiнь i вогонь, а тiй, що порухом нiмим зачинить браму у свiти» – подiбнi рукописнi тексти копiювалсь iз завиднiстю святкового шитва. Хтось шукав у них втiху для розуму, хтось – розраду для серця. Життя, як море – нiколи не втомиться викидати на берег трiски.

Свiт Знайдення дiлили мiж собою раси рiзних еволюцiйних i технологiчних рiвнiв. Людей, земних жителiв верхньоi смуги, видiляли родовi вiдмiтини. Тi, що вели свiй рiд вiд адеманськоi гiлки, стали носiями мiтки на лiвiй долонi. Такоi, як у Лагосовоi вихованки.

Коли тобi п’ять i тебе люблять, свiт буяе барвами. Вiтер нашiптуе, високi трави спiвають вкупi зi скелями, а перелiтнi зграi iз собою кличуть. Горизонт мляво тягнеться вiд високоi мiськоi брами i манить випурхнути з гнiзда.

Окисленi мiдною зеленню старi фортечнi ворота раннiми годинами будили поселян скрипом. На нiч iх зачиняли, але в свiтлi дня лiнивi сторожi не обтяжувались надмiрною пильнiстю. Дитина не пояснить магнетизм дороги – вона лиш пiдкоряеться зову. З гiрки на гiрку пiд тiнню сатинових трав через пахучi луки аж до лiсових угiдь.. У прозорих струмках – кораблики, мiж камiнням – равлики.. У нiрках дерев – гостинцi, i казка ця закiнчуеться, коли крони сплiтаються, зачиняючи собою небо.

Приземлене дупло пообiцяло малiй притулок i сон. Мiж запахами теплого прiлого листу, лишайникiв i кори дитя згорнулось калачиком i задрiмало. Тодi все здавалось грою. Розваги закiнчились, коли прийшли сутiнки з новими звуками i тiнями. У ii сховку прокинулось щось крикуче, кусюче i дряпуче, вигнало чужинку в нiч. Страх i холод без зусиль гасять усяку цiкавiсть. Кiлька разiв Ева падала, ранилась i зривалася на бiг. Вона плакала тихо, щоб не збудити лiсових демонiв. Вже коли назустрiч iй випливла пара малинових вогнiв, дiвча зiрвалась на пронизливий крик.

Гора бiлого хутра i шорсткий язик тiеi ночi, можливо, врятували ii не тiльки вiд переохолодження.

Нового друга маленька Ева назвала киця Гель. Нечувана рiч: великий хижак врятував людське дитинча i поселився поруч iз ним. Впустити до людськоi спiльноти дикого звiра iз лихою славою – аномальне дикунство для поселян.

І болокоти двоногих сторонилися. Жили-полювали у сильно вологих лiсах, мiсцях вiддалених, полохались денного свiтла i людського шуму. Популяцiя iх в рiзнi часи коливалась, але збiльшувалася iз засиллям крагунiв..

Останнi були справжньою причиною важкiв засувiв i металевих обшивок на дверях. Ловцi на дiтей, вони ж чорнi каптурники, або крагуни. Логiка пiдказувала: болотянi коти – посiбники дiтокрадiiв. На околицях Адеману ходили чутки, нiби хижаки вiдточують своi сталевi пазури на одвiрках приречених родин. Чому Бiлогриву не прогнали, знав хранитель: поселяни демонизували болотяну кiшку, аби вона перекривала ловцям шлях до людських порогiв.

Не вiд того бралася сиротами шкiра i стигло нутро. Вiн пiдозрював справжню причину приходу служки темряви. Вiн знав, кому по праву належить дитя iз медовими очима i вiд кого насправдi болокiт ii стереже.

Коли вiтер рве покрiвлi, i хвилi накривають човни, жоден хранитель не всилi протистояти стихii. Лагос просто знав, i знання лиш множили смуток. Але i нерiдний батько вiддасть усi скарби, тiльки б затримати прихiд великоi води. Тiльки те, що зжере полум’я, нi минулого не змiнить, нi майбутнього не подаруе. Як не вихиляй тим пером, ти йому не хазяiн.

Срiбла у його скронях та бородi бiльшало, ночi минали в тривожних роздумах, днi танули. Лагос зважився.. Не тому, що його осяяло прозрiння, не тому, що штовхав вiдчай. Вiн гадав, чи ймовiрнi зiткнення мiж речами, мотивами та iстотами, якi притягуються, але зустрiтись не можуть. Чи змiнить причину-наслiдок чиясь недолуга спроба збовтати осад. Вiн хотiв лиш виграти час для своеi втiхи.

Бiлий кiт не здивувався. Вiн чекав тiеi розмови з тих самих пiр, як упiзнав старого знайомого.

– Я вiдчуваю, що можу вiрити тобi, – почав було Лагос тремтячим голосом. – Пустеля його знае, чому.. Чинити тобi опiр – безглуздя.. Я лиш хотiв.. упевнитись…

– І море отак шумить.., лиш нiхто на шум не зважае, – обiрвала його кiшка на пiвсловi. – Слова не мiняють вчинкiв. По той бiк ти не мав майбутнього, по цей – не матимеш вибору. Усе нiяк не приймеш..?

– Спочатку я був людиною..

– Вiйна в собi турбуе? – оксамитовi нотки нiжного голосу iржавiли i скрипiли. – Чого тобi насправдi треба, хранителю?

– Трохи часу – не рокiв, – старий майже переборов хвилювання в голосi, – Жоден болокiт не вiддасть свого дитя без бою. Хiба батько вимагае забагато?

– О, море гадае, що воно океан, – звiр оголив в усмiшцi слiпучо-бiлi iкла. – По дну ходиш, старче, та в мулi тому i грузнеш. Маска зморшкiв не додасть тобi природного розумiння. Нутром вiдчуваеш, що безсилий, але продовжуеш змагатися. Свiтлокрилi тобi заборгували.., та невже ти, стариганю, допускаеш, що можеш змiнити правила гри, якоi не розумiеш? Не нам iз тобою вибирати. Сам знаеш, у всього власний хiд.

– Ти говориш зi мною, значить ти не звiр. Не той, хто точить пазурi..

– Почув, що вiтер повiяв. Скулити личить псам, але не нам. А те, що нi тобi, нi менi нiколи не належало, пiде своею тропою. – Кiшка була невблаганною, усiм своiм виглядом грiзно натякала, що розмова закiнчена, i немае бiльше сенсу каламутити воду. Проте Лагос iстерично не здавався:

– До бiсу правила! Заради того, що колись було i буде незмiнним, ти можеш просто.. хотiти? Як.. пити, коли мучить спрага?

– Нашi бажання рiзнi… Зараз, примiром, я хочу, хочу випустити кiгтi, – кiт зловiсно звузив зiницi i зашипiв.

– Я знаю, що прошу не прислужника… Та навiть ти не всесильна перед лицем змiнних форм.

– Ти будиш звiра, старче! Ти з глузду з’iхав! Отямся! Не крагуни – агорiйцi прийдуть по неi. І колись я не встигну. Зайвий ризик – виставляти на показ свое справжне нутро, – здавалось Бiлогрива щось обмiрковувала.

– Вона ще ди…

– Вона бiльше, як дитина. Кому, як не тобi, це знати. Ми iз нею пов’язанi, як лезо i точило. До часу.. Усе е таким, повним чи урiзаним, доки е потрiбним.

Якусь мить вiдун вперто мовчав, опустивши додолу очi, на плямистому чолi вирiвнювались часовi рубцi:

– Це не давало менi спокою, – вицвiлi синi очi на мить прояснились здогадкою – усi вiдповiдi лежали перед ним як на долонi, – правда про тебе, Бiлолика, дала менi надiю…

– Сумнiвна панi… зiгрiвае тих, хто з нею спить i дивиться сни рожевi, – Бiлогрива не розумiла його оптимiзму, але пiдозра уже посiяла зерна сумнiвiв, чого б iнакше так бентежила ii людська усмiшка, що вирiвнювала зморшки.

– Ти – не болокiт, ти.. – iнша..

– Тодi.. i ти – не хранитель? Хто тодi ми? – Гелена поiдала його хижих поглядом зелених хризолiтiв, загрозливо зiщуливши вуха, вичiкувала нового випаду.

– Колись ми знову зустрiнемось, але дiалог буде iншим.. Бо ти станеш вiльною. Тобi не треба буде ховатись в тiнь вiд сонць. Напiвкровкою складно почуватись.. Еге ж? Бути в’язнем у власному тiлi.. Такими не народжуються.. Чи не Тригор тут доклав свого хисту? Коли бiле сонце щоранку злизуе твою хоробрiсть, воiн стае жебраком.. Слухаеш свое серце? Ритм не той.. Ти пiдеш за своiм.., щоб звiльнитися. Ми всi так робимо..

Своi здогади Лагос озвучував без звичного переможного пафосу з нотками гiркоти в голосi i з прихованою надiею на те, що напiвкровка е тим самим провiдником, який вивiв його колись iз полону самотностi, вiдчинивши дверi до Знайдення. В силу своеi двоiстоi натури вона не тiльки надiлена бiльшими можливостями, про якi сама ще не здогадуеться, але й потребуватиме у недалекому часi людськоi присутностi, так само, як його донька потребуе ii опiки зараз.

Бiлогрива зберiгала маску, лиш хвiст опушено сiпався:

– Вiдаючи те, що буде колись, людина не може збагнути, що принесе iй завтрашнiй день – опiвднi попрощаешся зi своею крихiткою востанне. Гостi з Адеману вже прибули i надовго затриматись не планують.

– Не бачив iх самих, – Лагос не був здивований. – Але не маю жодних сумнiвiв, щоб тобi не вiрити – у схiдному крилi на карнiзах свiтлякiв можна загрiбати жменями.

Чуйка хранителя не пiдвела: крiзь вiдчинене вiкно за густою решiткою причаiлася зерниста нiч. Незвична тиша видала столичних гостей. Гелена була мало стурбована тим, що ii таемниця – вже не таемниця. Так далеко старий не мiг бачити. Маючи чималий досвiд спiлкування з людьми, вона навчилася не лише контролювати природнi рефлекси, що дiсталися у спадок вiд диких родичiв, але й симулювати потрiбнi, коли цього вимагали обставини. Блимнув малиновий вогник: сонну тишу Лагосового будинку розбудили новi звуки.

– Людськi дiти – частково нiчнi iстоти. Так що тримайся, татку.

Вона заворожено спостерiгала за героiчними спробами маленькоi Еви перелiзти високий пiдмурок, який сама, зазвичай, перестрибувала. Батько невдоволено хмурився, а Бiлолика самовтiшно щурила хризолiтовi своi кристали.

– Тат.., Гель.. У мене сiтачки в кiмнатi, – i як доказ, розiмкнула крихiтну жменю.

– Правильно казати – «свiтлячки», – Лагос подумав, що нелегко iй далась ота перешкода, коли одна рука зайнята скарбами.

Широко розплющенi наiвнi сонця поклала край словесним прирiканням. Нi сердитись, нi пафосно сперечатись нiкому не хотiлось. І правду цю нiхто не спростовував – крихiтка мала владу над ними.