Усі гетьмани України. Легенди. Міфи. Біографії
Між Тимошем і Розандою не існувало та й, власне, не могло існувати палкої пристрасті. Вперше український гетьман заявив молдавському господарю про свій намір одружити Тимоша з Розандою восени 1650 року. Однак вже призначений шлюб Тимоша і Розанди так і не відбувся: молдавський господар, котрий не дуже-то й прагнув виконувати свою обіцянку, відіслав Розанду до своєї старшої доньки, під захист литовського гетьмана Януша Рад-зивілла; згодом доньку було припроваджено до Стамбула, після чого Розанда два наступних роки свого життя провела у вже звичному для неї султанському палаці. Здобути волю їй поталанило лише в 1652 році, після чергового палацового перевороту. Ось тоді знову й виринула справа її одруження з Тимошем Хмельницьким.
Цікаво, що цього разу перейти дорогу гетьманичу виявив бажання польний гетьман і чернігівський воєвода Мартин Калиновський. Гетьман Калиновський заявляв про свої наміри будь-що не допустити одруження «хлопа» з молдавською княжною. Про свою готовність взяти участь у «романтичному поході», що проходив під гаслом «боронити прекрасну князівну і не допустити, аби вона, обминувши Потоцьких, Вишневецьких і Калиновських, потрапила в руки дикого, неотесаного козака», з юнацьким запалом заявила мало не вся шляхетська молодь Корони Польської та Великого князівства Литовського. Після страшного погрому козаків минулого року під Берестечком прилучитися до походу виявили бажання й чимало досвідчених воїнів. Якби ж вони знали, чим закінчиться цей похід…
Сиву голову невдахи-залицяльника до намету українського гетьмана принесли наткнуту на наконечник списа. Разом з Мартином Калиновським під Батогом безславно закінчила своє життя й переважна більшість учасників цього «романтичного походу». Шлях до Молдавії перед Тимошем було відкрито.
Весілля домни Розанди та гетьманича Тимоша в Яссах відсвяткували наприкінці літа 1652 року. І хоча воно було обставлене з меншою пишністю, ніж урочистості з нагоди одруження домни Олени і князя Януша, все ж його розмах справив неабияке враження на сучасників. Назустріч гетьманичу Василє Лупул виїхав в оточенні найтитулованіших молдавських бояр і в супроводі восьми тисяч війська. При цьому сам господар, за словами очевидців, «їхав як монарх, велич якого не можна передати словами».
А у вересні Богдан організував урочисту зустріч молодятам у Чигирині. Тут, у пишно прибраній резиденції гетьмана, у святкуванні цієї події, згідно з попередньою домовленістю, повинен був узяти участь і союзник Хмельницького – кримський хан Іслам-Гірей. Проте з невідомих причин кримський «цар» до Чигирина не прибув. Та якби лише одне це заважало домні Розанді насолоджуватися щастям подружнього життя…
Тогочасний найпопулярніший у Європі часопис <^а-zettе dе France» у випуску від 15 листопада 1652 року інформував своїх читачів, що «відразу після весілля син генерала Хмельницького, Тиміш, двічі бив свою молоду дружину, дочку молдавського князя, дорікаючи їй за теплі стосунки з великим візиром, коли вона була заручницею в гаремі й з ласки візира сподівалася дістати волю». Якщо вірити чуткам, які поширювалися тоді в Україні й за її межами, розчарування Тимоша викликали також і весільні подарунки його тестя, про фантастичні багатства котрого в Європі складали цілі легенди. Та де ж ті хвалені східні щедроти Лупула? Невже оті дві тисячі талярів і стільки ж червоних золотих, вручених зятю?
Старий український гетьман, на відміну від свого хоч і хороброго, але недосвідченого в політичних справах сина, дивився на світ значно ширше і значно глибше. Згаданий вже французький часопис повідомляв, що «генерал» Хмельницький, «для якого одруження сина з донькою молдавського господаря дуже багато важило, різними способами намагався змусити Тимоша ліпше ставитись до своєї дружини».
Скупі на інформацію історичні джерела, на жаль, не дають нам змоги встановити напевне, чи зумів Богдан переконати свого сина лагідніше ставитися до домни Ро-занди. Достеменно ж можна говорити про те, що Розанда народила двох хлопчиків-близнюків, подальша доля яких невідома.
Та недовгим було подружнє життя. Тиміш трагічно загинув під Сучавою у вересні 1653 року. Його смерть тяжко позначилася на здоров’ї гетьмана Богдана і викликала тривалу депресію.
Після смерті свого чоловіка його вдова деякий час проживала у Суботові, згодом у Зіньківському Ключі на Полтавщині (маєтку, подарованому Б. Хмельницьким). У 1660 році Ю. Хмельницький (тодішній гетьман) видав свою братову за французького шляхтича Анрі де Боа, який, вступивши до Війська Запорозького, дістав прізвище Андрія Антонов-ського. Але подальша доля гетьманші також трагічна: за однією версією, вона загинула від руки вбивці, що прагнув заволодіти її скарбами, за іншою – вона була захоплена у полон польськими вояками і скарана на смерть як невістка ненависного їм українського гетьмана. Це сталося близько 1685 року…
Трагічною виявилась і доля сина Юрія, який хоч формально виступив продовжувачем гетьманської ідеї в клані Хмельницьких, мав, незважаючи на свою освіченість, мало об’єктивних даних для того, щоби бути видатним політичним чи військовим діячем. Далася взнаки фізична неповноцінність Юрія – він не міг одружуватися, мати дітей. Рід Хмельницьких по лінії Юрія не міг мати продовження.
Саме його Богдан незадовго до своєї смерті визнав за свого наступника на гетьманство. Тричі (1659—1662, 1677— 1681, 1685 рр.) Юрій тримав у руках гетьманську булаву, зрештою, без особливого успіху. Якщо довіряти поширеним в історіографії відомостям, то 1685 року він загинув од турецьких рук за прояви нелюдської жорстокості.
Про третього сина нічого не відомо. Треба думати, він помер малолітнім.
У Богдана був ще й четвертий син, який не дожив до 1651 року. Дехто з істориків припускає, що звали його Остап. Він також помер неповнолітнім, дуже побитий посіпаками Чаплинського під час нападу на суботівський хутір у 1647 році.
Здається, менше було турбот із доньками. Найенергійнішою з-поміж них і не позбавленою політичних амбіцій була, мабуть, найстарша (або одна зі старших) – Олена. Вона вийшла заміж за полковника і наказного гетьмана Данила Виговського (брата майбутнього гетьмана Івана). Весілля відбулося в Чигирині у січні 1656 року. Вдруге Олена була повінчана в Суботові 1660 року з колишнім переяславським полковником, згодом генеральним писарем та гетьманом Павлом Тетерею. Олена і Данило Ви-говські мали двох синів – Юрія та Василя. Політичне честолюбство довело Олену до конфлікту з чоловіком та її ув’язнення. Після розлучення з П. Тетерею Олена стала черницею й у Вільнюсі перейшла в уніатство.
З другою донькою Богдана, Степанидою, 1650 року одружився білоруський (могильовський) полковник Іван Нечай. Про долю третьої доньки – Катерини відомо дуже мало; вона ходила за батьком під час хвороби, ймовірно, що серія династичних проектів 1654 року була пов’язана з особою Катерини (але це могли бути й інші доньки). Тоді Богдан нібито сватав свою доньку за сина брата російської цариці Марії Милославської. У чер-вні—жовтні 1654 року ширилися чутки, що Б. Хмельницький сватає дочку за Мігая, сина Ніколя Петрашку (і внука волоського господаря Мігая Хороброго), який міг претендувати на молдавський престол. Коли ця комбінація реалізована не була, гетьман висунув новий проект: віддати доньку за племінника трансільванського князя Дьєрдя (Юрія) II Ракоці. Але з династично-шлюбної лихоманки нічого не вийшло.
Одна з дочок Богдана (зі старших) була дружиною Лук’яна Мовчана. Їхній син Федір зробив блискучу військову кар’єру – в 1675—1678 роках був стародубським, прилуцьким полковником, командував іншими козацькими полками, мабуть, саме тому, що був онуком Богдана. Інша донька була дружиною корсунського сотника Блиська. У 1649 році в Чигирині біля гетьмана був його зять Павло, очевидно, чоловік однієї з дочок Богдана, ім’я котрої невідоме. Про Павла говорили як про дорадника гетьмана.
Кілька слів скажемо і про ближніх та дальніх родичів Богдана. Більшість із них належала до старшинської верхівки, мала вагу у військово-цивільній адміністрації та дипломатичній сфері. Брат Богдана Григорій був сосни-цьким полковником. Рідний брат його по матері – Григорій Ставецький (від другого чоловіка матері Богдана – Василя Ставецького, що був на польській королівській службі у Потрекеївському повіті), який узяв прізвище Хмельницький (1648 року воно вже було престижним), був у 1648—1649 роках козаком на російській службі в Білго-роді. Там він одружився з українкою, вдовою Якушки Агапонова. Сестра Богдана, ім’я котрої невідоме, була дружиною Павла (прізвище невідоме), на якого 1649 року також вказували як на дорадника гетьмана.
Навіть якщо в документах і є якась помилка, ми все одно поступово починаємо усвідомлювати, що родина Б. Хмельницького була набагато численнішою, ніж вважалося досі, і війна, розпочата батьком Хмелем, у долі її членів стала неабияким чинником.
Як ми зазначали вище, особисте горе Богдана Хмельницького злилося з горем народу. «Так вони відносяться не тільки до мене, – говорив він однодумцям, – так ляхи відносяться до всього народу українського, який вважають бидлом і схизматиками… Чого ми тільки не терпіли! Воль-ності наші знищені, землі відібрані, більша частина вільних лицарів перетворена у холопів…»
Це був зойк народний. І коли Богдан Хмельницький кинув заклик: «З’єднаймося, браття, повстанемо за віру православну, відновимо волю народу нашого і будемо єдині…» – його підтримали. Коли про дії Хмельницького взнала шляхта й намагалась його захопити, він із сином Тимошем і ближніми козаками в грудні 1647 року подався на Запорожжя. І саме звідси, із споконвічної козацької праматері, почав організовувати повстання. Тут 19 квітня 1648 року козацька рада обрала його гетьманом, звідси він звернувся до всіх українців виступити на боротьбу за волю.
Іскра, запалена Хмелем на Січі, умить розповсюдилась по Україні й запалила полум’я Хмельниччини – Національно-визвольної війни українського народу.
Блискучі перші перемоги під Жовтими Водами (19 квітня – 6 травня 1648 року) і Корсунем (16 травня 1648 року), поширення повстання на лівобережні та правобережні райони України, нарешті розгром польсько-шляхетських військ під Пилявцями (вересень 1648 року) і визвольний похід на західноукраїнські землі навряд чи можна пояснити лише полководницьким хистом Б. Хмельницького та його найближчих сподвижників. Йшлося про праведну справу всього народу, всіх його верств і прошарків. Багатотисячні маси рухала ідея визволення рідної землі від польського поневолення і створення власної державності.
Треба зазначити, що події 1648—1657 років – це не тріумфальний похід козацьких армій по території України. В подальшому Б. Хмельницький пережив невдачу під Зборовом (5—6 серпня 1649 року) і гіркоту подій під Берестечком (18—20 червня 1651 року), був свідком захоплення Києва литовськими військами і повернення під шляхетське ярмо частини українських земель. Одначе, бувши людиною великої сили волі і непохитного характеру, він протягом кількох років кровопролитної війни впевнено вів український народ до перемоги.
Заслуга Богдана Хмельницького, як зазначає академік В. Смолій, полягала в тому, що він, використовуючи історичний досвід повстань попередніх літ, зумів створити боєздатну, озброєну і навчену українську армію, спроможну протистояти відбірним військам Речі Посполитої. Загони Хмельницького, в яких у квітні 1648 року нараховувалося 4—5 тисяч чоловік, за рік зросли до 300 тисяч чоловік (звісно, слід враховувати, що по-справжньому боєздатного війська було десь 40—60 тисяч чоловік). Це була значна військова сила, яка майже не поступалася перед арміями інших європейських країн того часу (відомо, що у XVII столітті вони складали, як правило, 40—50 тисяч чоловік).
Але зібрати юрмища ненавчених і неозброєних людей означало не що інше, як свідомо приректи їх на неминучу смерть. Гетьман вивчив і вдало використав як багаторічний досвід запорожців, так і досвід армій інших країн, зокрема німецької піхоти. Ядро повстанських загонів складали козаки, які навчали селян стрільбі, стройовій справі, тактиці ведення бою. Павло Алеппський у своїх записках відзначає, що «ці воїни раніше були простими селянами без воєнного досвіду, але з часом навчились». Стрілецька майстерність окремих повстанців була разючою. А. Віміна, наприклад, згадує: «Мені доводилося бачити, як вони кулею гасили свічку, відсікали нагар так, немов це зроблено з допомогою щипців».
Основою полків залишалася піхота – найбоєздатніша і прославлена частина війська (пригадаймо, наприклад, її дії під Хотином у 1621 році). Одначе в роки Визвольної війни з ініціативи гетьмана була створена козацька кіннота, яка вже у 1649-му, 1651-му і наступні роки успішно змагалася з шляхетською кіннотою. У складі повстанської армії була також артилерія. Так, відомо, що уже в 1648 році лише в Чигирині нараховувалося 74 гармати різних калібрів – од невеличких до облогових. Очолював козацьку артилерію генеральний обозний. Треба також наголосити, що до складу діючої армії входили підрозділи розвідки, фортифікаційної, прикордонної та сторожової служб. У козацькому війську існувала струнка система поділу на полки, сотні й десятки. У ході війни засвоювався попередній досвід і вироблялись нові елементи ведення бою з противником. Добре зарекомендувало себе спорудження так званого табору. Сучасники зазначали, наприклад, що у «козаків такий звичай на війні, що кожний, їдучи верхи, має запряжений малий віз із харчами, і в поході ці вози їдуть з двох боків, а посередині піше військо, і в разі необхідності ці вози служать їм за шанці; завдяки цим возам вони дуже сильні, і про них кажуть, що нема на світі війська, яке вміло б краще споруджувати шанці, ніж козаки». Зокрема, доцільність використання табору показали бої під Старокостянтиновом у липні 1648 року, Білою Церквою у 1651 році та ін.
З часом Б. Хмельницький відмовився від застарілих тактичних прийомів (наприклад, воєнних дій лише влітку) і використовував нові елементи при підготовці, а головне – при здійсненні своїх стратегічних задумів. Гетьман рішуче відмовився від оборонної тактики бою, яка широко застосовувалася в часи козацьких повстань 30-х років XVII століття. Перші ж бої довели, що най-пильнішу увагу треба приділяти розробці й реалізації наступальних операцій, а головний удар спрямовувати на знищення основних сил противника. Керівник Визвольної війни вважав недоцільним відводити значні сили на облогу фортець, а зосереджувався на розв’язанні головних завдань. Як показали події війни, ця тактика повністю виправдала себе. Згадаймо, скажімо, битву під Пилявцями чи бої під Зборовом, коли, не відволікаючись на другорядні справи, гетьман розгромив основні сили противника. Цікаво, що й надалі Б. Хмельницький продовжував дотримуватися цієї тактичної лінії.
Разом з тим Б. Хмельницький і його соратники широко використовували звичні їм уже партизанські методи боротьби. Відомо, що Максим Кривоніс, багато разів застосовуючи їх, досяг блискучих результатів у справі визволення українських земель і знищенні живої сили ворога.
Безумовно, вершиною полководницької майстерності гетьмана справедливо вважається битва під Батогом на березі Південного Бугу. У дводенній битві (22—23 травня 1652 року), виконуючи стратегічний задум гетьмана, українська армія, підтримана татарською кіннотою, вщент розгромила 30-тисячне військо противника. Сучасники мали всі підстави порівнювати цей бій з битвою карфагенянина Ганнібала й римських легіонів під Каннами у 216 році до н. е. Крім воєнних, не менш важливими були політичні наслідки подій під Батогом. По суті, тоді втратили своє значення умови Білоцерківського договору 1651 року і більша частина України знову була визволена від польського панування. Треба підкреслити ще один бік діяльності Хмельницького-полководця. Без особливого перебільшення можна стверджувати, що він зібрав блискучу когорту полковників-однодумців, які збагатили народне воєнне мистецтво. В першу чергу – це вже згадувані чигиринський полковник Федір Вишняк, кропивнянський полковник Філон Джалій, військовий обозний Іван Чер-нята. Уже в перші місяці Визвольної війни висунулась нова плеяда талановитих полководців – Максим Кривоніс, Данило Нечай, Мартин Небаба, Іван Богун, Іван Золотарен-ко та багато інших. Кожний із них зокрема збагатив практику ведення воєнних дій. Разом же вони складали чудову плеяду народних полководців, що військовим талантом переважали воєначальників Речі Посполитої.
На кінець 1648 року, внаслідок вирішальних перемог козацьких військ під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями, величезна територія України від Запорозької Січі на півдні до Стародуба і Новгорода-Сіверського на півночі була звільнена від польського панування. Королівська адміністрація була ліквідована також на Правобережній Україні та в Галичині. В цих умовах на перше місце висунулося питання про створення нових органів влади. В той час це було важке і непросте завдання. Але саме життя підказало шляхи його розв’язання. В основу перетворень, що здійснювалися в Україні, було покладено традиції Запорозької Січі. Вся територія звільнених українських земель розділялася на полки й сотні, які водночас ставали й адміністративними, і військовими одиницями. Формально вся повнота влади належала загальновійськовій раді. Але з часом, зі зміцненням влади козацької старшини, всі головні питання життя Війська Запорозького, як правило, почала розв’язувати більш вузька старшинська рада. До її компетенції входили військово-політичні питання, здійснення адміністративних перетворень, ведення господарських справ, зовнішньополітичні відносини.
В Україні поступово утворилася своєрідна ієрархія військово-адміністративної влади у складі генерального обозного, судді, осавула, писаря, бунчужного і хорунжого. На місцях прерогатива вирішення тих чи інших питань належала полковникам. Увінчувала цю піраміду посада гетьмана.
Варто підкреслити, що гетьман зосереджував у своїх руках необмежену владу. Про це збереглося немало свідчень. Альберто Віміна, наприклад, називає Хмельницького «справжнім государем». Усвідомлював своє особливе становище і сам гетьман. У 1649 році російським послам він говорив: «Повелінням Божим останньому серед людей мені велено над Військом Запорозьким і над Білою Руссю у війні сій начальником бути і над ляхами і над Литвою перемогу мати». Послам Речі Посполитої Киселю і Смяровсько-му він прямо заявив у січні 1649 року, що є «єдиновласти-телем і самодержцем» Русі. Цікаво, що ці нові тенденції у функціонуванні державного апарату добре бачили і маси рядового козацтва: «Хмельницький ні зі старшиною, ні з черню ніде не радиться. Сам і управляє з Виговським».
Треба зазначити ще одну деталь, характерну для Хмельницького як політика. Гетьман добре орієнтувався в етнічній ситуації, яка існувала тоді в Україні, де жили представники різних народностей і віросповідань. Його політична лінія в цьому непростому питанні відрізнялася великим тактом і терпимістю. Так, щодо католиків, які прихильно ставилися до повстанців, не чинилось ніяких репресій. Відомо також, що у зверненні до польського селянства гетьман обіцяв «звільнити всіх від повинностей і робіт». У подальшому він заявляв, що «непристойна і тяжка справа, коли хто силує неохочих до своєї віри».
Отже, Богдан Хмельницький стояв біля джерел створення Української держави, якій були властиві свої етнічні риси. Безумовно, гетьману слід було подолати значні труднощі, перш ніж він відійшов від традиційних поглядів «козацького автономізму» до ідеї створення незалежної власної держави. Реалізована у вигляді стрункої системи органів влади, господарських, фінансових, політичних і судових атрибутів, вона показала життєздатність і великі перспективи для свого розвитку.
На спільній платформі боротьби проти панування Речі Посполитої і національно-релігійного гноблення об’єдналися різні соціальні верстви – козацька старшина, українська шляхта, православне духовенство, міщани, селянство і рядове козацтво. Але це був соціально неоднорідний табір, усередині якого існували гострі суперечності, котрі часто-густо виливалися у прямі конфлікти. Заслуга Хмельницького полягала в тому, що за найскладніших внутрішньо- і зовнішньополітичних обставин він зумів підтримувати відносну стабільність і в інтересах загальнонародної справи не допустив розколу повстанської армії на протидіючі угруповання.
Існували також суперечності й усередині козацької старшини – панівного на той час стану. Частина представників гетьманської адміністрації, в першу чергу вихідці із шляхти (І. Виговський, П. Тетеря та ін.), прагнули до швидкого збагачення, придбання землі й залежних селян. Інша група обстоювала в цих питаннях радикальнішу позицію і не бажала допустити феодалізації козацької старшини, перетворення її у поміщиків та поновлення феодального землеволодіння у великих розмірах. Спираючись на збройну силу народу, М. Кривоніс, Д. Нечай та ряд інших полковників часто в розв’язанні соціальних питань ішли далі самого Хмельницького.
На різних етапах Визвольної війни гетьман проводив гнучку й диференційовану соціальну політику. У головному й визначальному питанні про землю він вважав, що необхідно зберегти дрібне церковне землеволодіння і не допустити відродження великих поміщицьких латифундій. Не випадково протягом 1648—1653 років канцелярія Б. Хмельницького видала всього 17 універсалів, що підтверджували право шляхти на маєтки, і лише чотири універсали, згідно з якими вона наділялась новими землями. Козацька старшина за цей час не одержала жодного з таких універсалів. Результативність боротьби козацьких мас була такою, що навіть у перші післявоєнні роки представники гетьманської адміністрації не могли скористатися наданими їм царським урядом грамотами на земельні володіння. Переяславський полковник П. Тетеря просив чиновників Посольського приказу не розголошувати змісту цих грамот. «А толко де в войске про то сведают, – казав він, – что они писарь (І. Виговський. – Авт.) с товарыщи упросили себе у царского величества такие великие маетности, и их де всех тотчас побьют, а учнут говорить: они де всем войском царскому величеству служили и за него государя помирали, а маетности вьпросили себе одни они писарь с товарыщи».
Не менш далекоглядну політику проводив гетьман щодо селянства і покозаченого населення. Він добре розумів, що в умовах безперервних воєнних дій з відбірними арміями Речі Посполитої єдино правильним буде шлях союзу козацтва з селянством. Тому не випадковими, а добре продуманими були його слова, сказані польським послам під час переговорів у Переяславі в лютому 1649 року: «Выбью с лядской неволи народ весь русский… и поможет ми то чернь вся по Люблин и Краков, которой я не отступлюсь, бо то права рука нашая». Практична діяльність гетьмана свідчила, що це були не лише загальні декларації і малозначні заяви.
Тисячі селян у роки війни припинили виконувати феодальні повинності і перейшли в козацький стан. «Усе, що живо, – зазначає «Літопис Самовидця», – поднялося в козацтво… Навет где в городах были и права Магдебур-ские, присяглые бурмистрове, и райцы свои уряди покидали, и бороды голили, и до того войска йшли».
Це не єдина згадка такого роду. Багато джерел засвідчують масове покозачення українських селян. Звісно, селянин, здобувши землю і волю, не хотів повертатися у кріпацтво, захищав своє право на свободу зі зброєю в руках. Так трапилося після укладення Зборовського договору 1649 року, згідно з яким передбачалося не лише скорочення козацького реєстру до 40 тисяч чоловік та поширення гетьманської влади на території Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств, а й повернення до своїх маєтків польської шляхти. Договір викликав хвилю обурення серед селянства і козацтва, у лютому 1650 року навіть спалахнуло збройне повстання на чолі з Худолієм на Запорожжі.
У цій ситуації Б. Хмельницький вніс у соціальну політику козацької адміністрації певні корективи.
З одного боку, він рішуче придушив виступи, що спалахнули, суворо попередив брацлавського полковника Д. Нечая й усунув ніжинського полковника П. Шумейка. З другого – документи не відзначають масових репресій, які б чинили гетьманські війська. Відомо також, що з листопада 1650 року гетьман вже не ставив за обов’язок селянам виконувати повинності на користь феодалів, які поверталися. Це дало можливість дещо згасити полум’я народних виступів.
Питання соціальної політики перебували в центрі уваги гетьмана й надалі. Особливо важкі випробування українському народові приніс 1651 рік. Селяни і козацька голота відмовилися визнавати умови Білоцерківського договору, який передбачав обмеження козацького реєстру до 20 тисяч чоловік і, по суті, відновлення польського панування на всій території України (крім Київського воєводства). Збройні повстання спалахнули у Корсунському, Чернігівському, Ніжинському і Прилуцькому полках. Неспокійно було в інших районах. У листопаді 1651 року путивльські воєводи повідомляли в Москву, що «у черкаських полковників…, у чернігівського, у ніжинського, у прилуцького і їх полків у черкас на гетьмана Богдана Хмельницького піднімаються нарікання». Через деякий час ті ж воєводи повідомляли, що один із купців «був, мовляв… у Києві і чув від черкас, від багатьох людей, що полковники, мовляв, і черкаси гетьманом Богданом Хмельницьким не-вдоволені». Гетьман і цього разу виявив рішучість. Насамперед, спираючись на ухвалу Корсунської ради, він стратив кількох старшин – миргородського полковника М. Гладкого, прилуцького Семена, а також деяких сотників. Одночасно він неодноразово звертався до представників королівської адміністрації з пропозицією дещо відсунути час повернення до кріпосницьких порядків.