Байки старого альпиниста. 2-й выпуск. Нарочно не придумаешь

А як почепили той рюкзак,
Боже, та не вже ж то я iшак,
Пуди три до нього впхнули,
Ремiнцями притягнули,
І якiй iх видумав дурак.

Боже мiй, як вони знущалися з нас у тому таборi: i по снiгу ми волочилися, i в гiрський ручiй в холоднючу воду нас затовкували, i пiд дощиком у вщент мокрiй палатцi ми ночували. А ви чули що не-будь про дюльхвер? Нi, от щасливi люди. Не дай боже вам того пережити. Заводять нас гайдуки, якi казали, що нiбито вони iнструктори, на самiсiньку скелю, прив’язують до мотузки, та штовхають до долу. Страхiття отого наберешся поки до долу допхнешся.

Отож наiлись, напились, задряпались, поплавали у снiгу досхочу, так що пiсля отих знущань ми нiяких мандрувань бiльш не бажали.

Зiбралися ми гуртом, та почали думку думати:

– Нехай йому грець, оцi перевали, – казав Мишко.

– Нехай вони пiдуть пiд три, нi пiд чотири чорти, – казав Витько.

– Щоб вони сказилися, оцi перевали, – казав Марiк.

– Егеж, – промовив я.

Тiльки до моря синього, та на пiсочок рiвненькiй, щоб отак лiгти догори тим, що спереду и вiдпочивати, i вiдпочивати, i вiдпочивати… Бодай бiс оцi гори зазнае.

Як закiнчилися оцi знущання з нас, ми недовго сперечались вирiшили попхатися прямiсiнько до моря, до славетного мiста Сухумi.

Мишко прочумався, проспався
І голодранцiв позбирав,
Зо всiм зiбрався i уклався,
І, скiльки видно, почухрав.

Та на нашому шляху опинився перевал Бiчо, хай йому грець. І нiяк не обминеш його, бо iншоi дороги нема. Так ось почухали ми гуртом до того перевалу, поки не наздогнали ще один гурт, усiм гуртам гурт. То був гурт туристiв. Ми часто зустрiчали iх: на чолi завжди чоловiк-iнструктор, далi хлопець, далi 45 дiвок i замикав цей войовничий центурiон два чи три хлопи. Та от ми наздогнали iх на вузенькiй стежцi i нi влiво, нi вправо не просунутись, так i плентались за ними, аж змерзли трохи. От такий негаразд. Лише коли вдерлися на перевал, ми спромоглися обiйти оцих шльондр.

Далi ми посунулися по той бiк Кавказького хребта. То був пiвденний бiк, скоро потеплiшало i ми трохи зiгрiлися, i потiм без перешкод дiсталися до Сухумi. Пiд час Союзу це славетне мiсто було в Грузii. Пiсля наших незгод та негараздiв поплюскатись у Чорному морi було край весело. А потiм гульнули у маленькому ресторанi, там ми поласувались справжнiм шашликом та попиячили Псоу – це така рiчка а ще пляшка доброго вина.

Поклали шальовки сосновi,
Кругом наставили мисок;
І страву всякую, без мови,
В голодний пхали все куток.
Тут з салом галушки лигали,
Лемiшку i кулiш глитали…

А далi ми почали мiркувати, як нам дiстатись до нашоi мрii – Карадага. Карадаг – це дуже славетне мiсце у далекому Криму, а грошей тим часом було обмаль. Та помiж нами був Марк Гольверк – дуже досвiдчена людина. Вiн вже мандрував у такий спосiб до Криму. Вiн нам розтлумачив, що для нашого гурта найдешевший спосiб мандрувати – це пароплав.

Так от, прийшли ми в морський порт, а там як раз стояв пароплав до Ялти через Феодосiю. А на тому пароплавi були мiсця в каюти першого та другого класу (дуже дорогi для нас) и загальнi мiсця на палубу – це майже для нас. Та нас було четверо i грошей на всiх все рiвно бракувало, отож ми купили один квiток на палубу i пустили по ньому Марка, щоб вiн знайшов для нас три квiтка для проходу на пароплав. І от ми бачимо: бiга Марко по палубам та нi як не може дiстати оцi квiтки, а пароплав вже готуеться до вiдплиття. Нарештi вiн якось дiстае отi клятi квiтки та вибiга на пристань.

I оце з гомоном:

– Зачекайте нас, – ми попростували до пароплава.

На палубi ми зайняли мiсце як раз над двигуном. Палуба гуркотiла та було затишно. Без перешкод ми дiсталися до Феодосii, далi автобусом до Планерського, i далi пiшки до Карадагу. Зупинилися ми у бухтi Барахтi, дуже мальовничому кутку бо дальшого ходу не було, тобто ми уперлися лобами у височенну скелю, яку не пройти, не обiйти не спромогли.

Невеличка бухточка з двох бокiв огороджена скелями, так що погранцi, якi не дозволяли селитися на узбережжi, не могли дiставати нас. Палатку ми встановили на похилому схилi, та почали бешкетувати: купалися, загоряли, занурялись у море. Їжу ми готували на кострищi, та ось дрова закiнчилися i ми стали мiркувати де iх знайти. Та пiднявши очi до неба ми побачили високо на скелях сухi гiлки та дрючки усiлякi. Мишко i запропонував менi залiзти до тих галявин по дрова.

Мишко був дуже досвiдченим скелелазуном, вiн мав аж третiй розряд по альпiнiзму, та я теж не промах, я вже мав значок «Альпинист СССР», отож для нас отi скелi – як кажуть по колiно. Авжеж, я ходив на Гумачи, а це вам не якась там скеля, це самi Гу-ма-чи. Так що нам ота скеля:

Як поперлися ми здуру
Аж на саму верхотуру,
А бодай би бiс ii забрав,
Егеж…

Отож, ми знайшли у себе кусень мотузки, котра мала назву репшнур, на всiлякий випадок, та поперлися на оту скелю. Там була така широка ущелина вся зачурхана колючим чагарником. Та ми якось продерлись через оцi чагарники досить безпечно, а далi треба було перетинати стiну. До долу – гладка стiна 30 м, поперек якась щелина, а там на крутому схилi сухi гiлки. Я знайшов якийсь виступ, зачепив мотузку, Мишко зачепив за пояс i пiшов. Я якось страхував його, i вiн благополучно переткнув оцю стiну. Вiн вийшов на крутий трав’яний схил, а от зачепитись нiзащо. Та вiн взяв просто в руки мотузок i казав менi:

– Ну давай, якщо згоден, твоя черга.

Та нiчого робити, i я посунувся по тiй щелинi. Страху натерпiвся чимало, та якось проповз до того схилу. Там ми назбирали гiлок та покидали до низу, а потiм почали мiркувати: як нам повернутись назад: перетинати оту кляту стiну ми не наважувались – натхнення не було. Тут сказався наш дуже великий досвiд. Подивились в гору, а там стiни не такi страшнi, подивились до долу – дуже моторошно, i вирiшили пiднятися на самий верх скелi, а потiм хильнути до бухточцi вже знайомою стежкою.