Подорож

Дiти вiд захоплення розiрвали кiшку надвое i обидва шматки жбурнули пiд лiжко.

«Тепер я маю демона», думав Д. в лiжку, слухаючи, як сонно дихають дiти й жiнка, i не мiг заснути. Зародки настрою, що з’явилися в нього по дорозi додому, розросталися в важку первiсну радiсть. Радiсть ширила м’язи – Д. здавалося, що вiд неi аж тiло потрiскуе, як вiд електрики, – i починала крутитися голова.

Д. встав, накинув на себе халат, вийшов на балькон i, вдихнувши всiм тiлом повiтря, сам того не усвiдомлюючи, плеснув у долонi. Його нiби вставили в важке чорне хвилювання. Вiн стояв, як в трансi, i навiть не вiдчував, що кров бризкае з пучок, дивився, як перед ним починають свiтитися дахи свiтлом, яке вiн колись дуже давно десь бачив, хоч i не мiг пригадати де. Бiля його нiг бризки крови перетворювалися на струмки.

На столi лежав демон, акуратно запакований в лискучий папiр i перев’язаний шнурком.

ВАЛІЗИ

– Хвилиночку, пане, пане! – просто на Д. бiгла огрядна людина. – Пане, я дарую вам цi валiзи!

І перш нiж Д. встиг зрозумiти, що сталося, товстун вже зник в однiй з найближчих вулиць. До нiг Д., невинно посмiхаючись, носii поставили з десяток величезних валiз.

Д. глянув на валiзи, на носiiв, пiдняв плечима повiтря й намiрився йти. Можливо, при iнших обставинах вiн iнакше поставився б до такого подарунку, але Д. поспiшав на побачення. Вiн вирiшив, що пора освiдчитися дiвчинi i що вiн сьогоднi це зробить, валiзи були йому нi до чого.

Носii пiдхопили валiзи й побiгли за Д. Вiн зупинився.

– Менi не потрiбнi валiзи!

Носii переглянулися, похитали головами й при першому ж кроцi свого нового господаря послiдували за ним. Д. не мав нi часу, нi охоти сперечатися з ними, мовляв, вiдчепляться, коли не звертати на них уваги, i, не оглядаючись, прямував далi.

Була недiля, пригадав собi Д., побачивши, що в парк вийшло пiв мiста. На кожному деревi висiло по сонцю, кричали дикi качки i все дрiбне птаство. Нагулювали псiв. Щасливi батьки, в супроводi знайомих, родичiв i дакелiв, пхали дитячi вiзки, а над озером сидiла публiка, в кого не було грошей заплатити за човен, щоб поплавати по озеру, i голосно захоплювалась природою. Д. аж самому захотiлося сказати: «Дерево, яке чудо природи!» або: «Свiт прекрасний!»

На однiй лавцi, мiж двох бородатих бабусь, сидiла дiвчина. Побачивши Д. з валiзами, вона пiдхопилась, i квiточки на ii сукнi згасли.

– Ти вiд’iжджаеш? Такий ти! – i побiгла геть, плачучи.

– Почекай, я тобi все поясню! – вигукнув Д., бiжачи за нею.

Носii, пiдплигуючи й прокладаючи собi дорогу валiзами, погнали слiдом. Одного так вдарило валiзою, що голова йому перекрутилася карком наперед. Вiд жаху, бачачи раптом власну спину, чоловiк ревiв, не наважуючися рушити з мiсця. Мимохiдь носii зачепили дитячий вiзок. Вiд поштовху немовля вилетiло i, зачiпившись сорочкою за гiлку, повисло над натовпом.

В загальнiй метушнi Д. загубив дiвчину з очей, але зупинятися пiсля того, що накоiли носii, було запiзно, i Д. бiг, не дивлячись куди, аби лише вперед, геть вiд крикiв, вiд людей, вiд валiз, якi так безглуздо зруйнували його життя.

В першому завулку, де не стало чути крикiв, Д. зупинився й перевiв дух. Бiля нього легко й весело, нiби попереднiй бiг був розвагою, не вартою уваги, зупинились носii i поставили валiзи.

– Вiдкрийте валiзи, я хочу принаймнi знати, що в них!

– Пане, – сказав один з носiiв, – цi валiзи неможливо вiдкрити.

– То розбийте iх!

– iх не можна знищити.

– В такому разi забирайтеся до чорта!

– Пане, ми вам належимо.

Якби Д. мав хворе серце, воно розiрвалося б вiд лютi, але серце Д. працювало на кiлька кiнських сил; за хвилину воно розтасувало кров по належних мiсцях, i Д. почув лише голод.

– Чорт з вами, – сказав вiн, намацавши в кишенi кiлька дрiбних монет, увесь свiй капiтал. – Нехай хтось з вас пiде купить менi кiлька булочок.

– Пане, ми не вмiемо купувати.

– Якщо ви належите менi, то мусите, я голодний, швидко!

– Пане, ви можете нас убити, але ми не вмiемо купувати, ми вмiемо лише носити валiзи.

Пiсля цього Д. вже нiчого не казав.

Завулок був такий вузький, аж давно, як вiн ще iснував у такому великому мiстi. Будови стояли мертвi, хоч угорi з одного будинка до другого висiла мокра бiлизна. Крiм крапель, що iнколи падали на брук, нiщо не нагадувало про людське iснування. Д. сiв на один з кам’яних порогiв i заснув, притулившись до чиiхось две- рей, що за своiм виглядом ще нiколи не вiдчинялися.

Д. струсонуло, кинуло набiк, вдарило по барабанних перетинках, i вiн прокинувся. Навколо, скiльки сягало око, з старих, найновiших, малих i великих авт горлали шофери; деякi навiть познiмали стерна i билися ними. Сам Д. сидiв у автi, яким правив обтiчноi форми шофер. Позаду нього з ентузiазмом посмiхалися носii.

– Що тут дiеться?

– Цi шофери нещаснi, iм не пощастило посадити вас у свою машину.

– Я не маю грошей! – вигукнув Д. – Ви помиляетесь, думаючи, що моi валiзи чогось вартi!

– Вам не подобаеться швидкiсть, – простогнав шофер i дав повний газ.

Авто завило i, оминаючи тушi iнших авт, на одному колесi повернуло за рiг.