Слово Боже – живе і діяльне. Проповіді та промови 2011–2013. Т. 1

Страсна (Велика) п’ятниця

м. Київ, Патріарший собор Воскресіння Христового, 13 квітня 2012 року

На цій Літургії ми стали свідками розп’яття і смерті нашого Спасителя. Щойно ми разом Його поховали і поклали до гробу. Святі Отці говорили, що жодна особа протягом всієї історії людства не може лишитися осторонь цієї події Страсної п’ятниці. Бо навіть тоді, коли хтось не бере жодної участі в ній, то стає на чийсь бік. Кожен чоловік чи жінка завжди стане або на бік Пилата, який умив руки, або на бік синедріону, який засудив Христа на смерть, або на бік юрби, яка насміхалася і плювала в Нього, або на бік учнів, які, можливо, розбіглися в ту хвилину, або на бік Богородиці – Матері Спасителя, яка залишилася під хрестом з улюбленим Ісусовим учнем Іваном і пережила до кінця драму смерті Сина.

Дякую вам за те, що ви стали сьогодні поруч із Йосипом і Нікодимом, які загорнули в чисте полотно це зранене, згорьоване, знеславлене Христове Тіло, і ми разом склали Його до гробу. Святі Отці вважають, що люди, які духовно переживають цю подію, можуть набагато глибше взяти в ній участь, ніж ті, які фізично в той історичний момент були в Єрусалимі.

А проповідник Папського дому, отець Раньєро Канталамесса (італійський священник та монах ордену капуцинів, який служить проповідником Папського престолу з 1980 року. – Ред.), каже: «Якщо, повернувшись сьогодні додому, ви почуєте запитання, де були в обід, то скажіть, що були на Голготі. Ви були біля гробу Господнього».

Поглянувши духовним зором на ці події, можемо відзначити, що все відбувалося в поспіху: Христа швидко схопили, засудили, вбили і поховали, навіть не довершивши всіх обрядів тогочасного юдейського похорону.

Однак у тому поспіху людини була ціла вічність, у цих подіях перебував Бог-Творець. Тоді думали, що зневажають і принижують людину, а насправді – зневажили й принизили Бога. Тоді думали, що засудили того, хто став невигідний певній групі тогочасного суспільства, але розп’ятий на хресті виправдав грішників. Ісус Христос приніс оправдання тим, хто справді через свої гріхи та злочини був засуджений на вічну смерть, але Його кров’ю отримав вічне життя.

Як часто ми спішимо судити людину!? Судимо того, хто є біля нас, кого знаємо чи навіть не знаємо, хоч і вважаємо, що кожна людина створена на образ і подобу Господа Бога. Будьмо обережні, аби поспішним людським судом ми не натрапили на самого Бога, який присутній у людині, котра є поруч.

Христос опинився в гробі і все заспокоїлося. Настав новий день – Велика субота, день спочинку. Наче царя, який спить, сторожуватимуть Спасителя римські вояки. І цей день спочинку потім перетвориться на день нового створення – Його Воскресіння!

Господи Ісусе Христе, який дав себе зневажити за мене, дав себе розіп’ясти, щоб дарувати мені вічне життя, помилуй і спаси нас, тих, що беремо участь у Твоїх страстях, щоб ми взяли участь у Твоєму славному триденному Воскресінні.

Страсна (Велика) п’ятниця

м. Київ, Патріарший собор Воскресіння Христового, 3 травня 2013 року

Ми щойно разом із вами побували на Голготі. Ми бачили, як вмирав на хресті наш Спаситель. Стали свідками того, як з Його боку витекли кров і вода, що дали початок таїнственному життю Церкви. Із нами тут був Йосип з Ариматеї, який випросив тіло Христа у Пилата. Разом із Йосипом Ариматейським, Матір’ю та улюбленим учнем Христа і жінками ми взяли участь у похоронній процесії. Щойно бездиханне тіло нашого Спасителя вклали до гробу і поклонилися Йому.

Говорячи про цей день, пророк Ісая описував те, що ми бачили і чули, такими словами: «Як агнця непорочного ведено Його, як те ягня, яке мовкне перед руками стрижія. Смиренний суд над Ним відбувся. Візьметься від землі життя Його, рід же Його хто оповість?» (53, 7–8). Євангелист Іван, говорячи про події п’ятниці, розповідає, що в той момент, коли Христос помер на хресті, у єрусалимському храмі закололи пасхальне ягня. Пророк Ісая показує, що смерть нашого Спасителя є здійсненням образу пасхального ягняти.

Святкування Пасхи у Старому Завіті було пов’язане з подією визволення Божого люду з єгипетської неволі. Пасхальне ягня у цьому визволенні відігравало основну роль. Господь сказав заколоти непорочне, без жодної плями ягня і його кров’ю помазати одвірки; велів не ламати йому костей, а спожити його. Ангел смерті оминув тільки той дім, який був ознаменований кров’ю пасхального ягняти («пасха» означає «перехід», – перехід ангела смерті). Хто не був захоронений кров’ю пасхального ягняти, був приречений на смерть.

Святий Іван Золотоустий пояснює, що цей старозавітний пасхальний агнець був лише прообразом всього того, що ми сьогодні бачили і чули, що переживаємо. Христос є нашим пасхальним Агнцем. Своєю кров’ю Він не помазав одвірки, а освятив усіх нас. Подібно до того, як кров пасхального ягняти в Старому Завіті захоронила первістків Ізраїлю від смерті, так кров нашого Спасителя, пролита на хресті, сьогодні захороняє усіх нас – мене і вас – від вічної погибелі. У Ньому сьогодні весь людський рід знайшов спасіння. Він є наша Пасха, наш мир, який, проливаючи свою кров за грішників, бере на себе кару за наш гріх і відкриває нам дорогу у вічне життя. Тому наша Пасха – це перехід від смерті до життя разом із нашим Спасителем.

Один з єпископів четвертого століття, який у Великодню п’ятницю промовляв до людей, як я сьогодні говорю до вас, сказав так: «Наше справжнє життя почалося зі смерті Христової, бо Його ранами ми зцілилися, а Його смертю отримали життя». Наше свідоме життя починається тоді, коли ми збагнемо, що Він помер за мене особисто.

Сьогодні той день, коли всі ми отримали у Ньому життя вічне. «Ось Агнець Божий, який світу гріх забирає» – наша Пасха, Христос, якого ми нині поклали до гробу. Цілуймо Його, покладеного в гробі, зображеного на цій плащаниці, помазуймо Його кров’ю своє серце і Він зробить нас вільними від гріха та смерті.

Нехай Христос, наша Пасха, буде цими днями нашою дорогою і надією. Бо Його смертю смерть зруйнована. Смерть людини вже більше не кінець життя, а Пасха, перехід від життя у цьому світі до життя з Богом.

Воскресіння Христове

м. Київ, храм Святого Василія Великого, 15 квітня 2012 року

«Небеса достойно нехай веселяться, земля ж нехай радіє, нехай же святкує увесь видимий світ і невидимий, Христос бо воскрес – радість вічна!»

Преосвященні владики!

Високопреподобні, всесвітліші та всечесні отці!

Преподобні брати і сестри в монашестві!

Дорогі в Христі!

Христос воскрес! Із цим радісним урочистим привітанням хочу передусім сьогодні звернутися до всіх вас, тих, які сьогодні є в храмі тут, у серці України, і разом із нами переживають момент Воскресіння Христового, усіх тих, хто поєднаний із нами через радіо, телебачення, Інтернет, у різних країнах, на різних континентах. Усіх вас вітаю з найбільшим християнським святом – святом Пасхи Господньої.

Як розповідають нам святі Євангелії, у цю ніч жінки-мироносиці пустилися в дорогу до гробу. Ця їхня дорога, як каже наше наша Літургія, була сумна. Миро, яке вони несли, було змішане зі сльозами. Ідучи, вони плакали і думали, як їм послужити Тому, хто лежить у запечатаному гробі. Жінки були розгублені, бо не знали, що їх там чекає. Але прийшовши, вони побачили, що камінь був відвалений, а гріб – порожній, і почули від ангела звістку про Воскресіння Того, до кого вони прийшли. І сталося щось дивне: на звістку ангела їхні сльози і плач перемінилися на радість.

Можемо сказати, що свято Воскресіння – це день всесвітньої, космічної переміни. Коли Христос воскрес із мертвих, Його мертве, згорьоване тіло перемінилося на тіло живоносне і животворне. Тіло, яке було зневажене, перетворилося на тіло прославлене, яким Христос вийшов із запечатаного гробу, а пізніше ввійшов крізь замкнені двері до своїх учнів і у своєму тілі показав силу та славу Воскресіння і життя вічного. Воскресіння – це знак великої переміни, яка чекає все людство. Один із древніх вчителів Церкви, Сардійський єпископ Мелітон (друге століття) у день Пасхи сказав такі слова: «Христос увібрав у себе всі страждання всього людства, від першої до останньої людини, яка жила, живе і буде жити на землі. Його було вбито ще в праведному Авелі. Він подорожував із Яковом і Авраамом. Його було зв’язано і принесено в жертву разом з Ісааком. Його було продано в рабство разом із Йосипом. Його було вигнано разом із Давидом і зневажено разом із пророками. Його, якого Ісая називає чоловіком болів, було розіп’ято і покладено до гробу. Але Він воскрес із мертвих і возсів по правиці Бога Отця у вічній славі».

Ми можемо сказати, що Христос, який сьогодні переможно виходить із гробу, є з кожною сучасною людиною, яка плаче і страждає, із кожним засудженим, із кожним несправедливо кинутим за ґрати, із кожним, хто розгублений і позбавлений надії. Він є з усіма нами, щоб наш плач, наші страждання перемінити на радість. І сьогодні ми тішимося у воскреслому Христі, знаходимо вихід із безвихідних ситуацій, силу серед безсилля, новий початок серед, здавалося б, остаточного кінця. Мабуть, найбільшої переміни разом із Христом зазнають усі праведники, які від віку чекали на Нього в аді. Він сьогодні бере за руку старого Адама, прабатька, початок усіх тих, які згрішили, і виводить від смерті до життя. В’язниця смерті порожніє, бо Христос розбиває її двері. Тому сьогодні тішиться небо, земля і глибини підземні, як співає у своїх піснеспівах свята Церква.

Думаю, багато з вас пам’ятають подію, коли серед тюрми народів, якою був Радянський Союз, залунав голос співака: «Ми ждьом пєрємєн». Його голос розбудив серця численних людей і був провісником падіння в’язниці народів. Сьогодні ми також можемо сказати: ми чекаємо змін у різних сферах особистого, сімейного, суспільного, державного життя. Але воскреслий Христос каже, що ми повинні чекати не склавши руки, бо ми, християни, носимо в собі Воскресіння нашого Спасителя і здатні перемінити Його силою плач на радість, сльози на сміх, відчай на надію, яка випливає з порожнього гробу. Тому вітаймо одне одного великоднім привітом, розповсюдьмо ту переміну по всіх наших домівках, по всьому нашому суспільстві, занесімо туди, де її немає, де на неї чекають. Нехай світло сили Воскресіння пронизує всіх нас і поведе нас до життя вічного.

На Тайній вечері Христос сказав своїм учням: світ тішитиметься і веселитиметься, а ви будете плакати, але ваш плач на радість обернеться. Нехай цей момент врешті настане і сила Воскреслого відкриє нам нові двері для наступного кроку в наше світле й вічне християнське майбутнє.

Світлий понеділокХрамове свято Патріаршого собору Воскресіння Христового

м. Київ, Патріарший собор Воскресіння Христового, 25 квітня 2011 року

Преосвященні владики!

Всечесні отці!

Дорогі в Христі брати й сестри!

«Воскресіння Твоє, Христе-Спасе, ангели оспівують на небесах…» Цими словами Пасхального гімну ми розпочали проголошувати світові пасхальну радість. Властиво, святкування Пасхи для нас, християн, полягає у святкуванні Христового Воскресіння.

Воскресіння Христове – це не лише глибока раціональна ідея, не тільки містичний досвід Божого люду. Це історичний факт, подія, яка трапилася пасхальної ночі, коли відбувся перехід від темряви до світла, від смерті до життя, і яка назавжди стала центром людської історії.

Саме в Христовому Воскресінні втілився зміст старозавітної Пасхи: Христос став пасхальним Агнцем і своєю кров’ю врятував новозавітний Божий люд від гріха й смерті. Червоне море, перехід через його води були лише прообразом Таїнства Хрещення, переходу через хрещальні води, що означають вхід у Христову смерть, а водночас – у Христове Воскресіння.

Подібно, як розрізнені ізраїльські племена під час виходу з Єгипту пізнали визвольну дію Бога й перетворилися на єдиний народ, так само й ми – перейшовши через хрещальні води Володимирового Хрещення – тут, на цьому місці, вийшли на берег Дніпра єдиним народом.

Недаремно храм Воскресіння Христового сьогодні є осердям Єрусалима. Немарно те місто завдяки Воскресінню Христовому набуло іншого значення й виміру. Наш стольний град Київ називають українським Єрусалимом. Тож не дивно, що в його серці теж постав храм Воскресіння Господнього.

Цікаво, що цей собор Воскресіння спонукав інших наших братів також подумати про будівництво храму Воскресіння. Мабуть, ця подія має перемінити не лише Єрусалим на Святій землі, а й Київ на святій українській землі.

Дорогі в Христі, ми сьогодні переживаємо унікальну історичну подію – вперше святкуємо храмовий празник нашого Патріаршого собору тут, у цьому соборі Воскресіння Христового.

Нині в особливий спосіб просимо Господа Бога про те, щоб наш український народ, відновлений у дійсності Володимирового Хрещення, знову став на тих святих горах стольного града Києва єдиним, об’єднаним Божим людом! Хай буде не розрізненими племенами, які живуть у різних регіонах України, як дехто сьогодні представляє нас світові, а єдиним Божим людом, котрий у Пасці Господній постає як люд Божий і об’єднаний.

Сьогодні ми справді з великою вдячністю служимо урочисту Літургію за наших жертводавців, які єднаються з нами, будучи в різних куточках земної кулі. І ця єдність Божого люду тут, у цьому храмі, і нині, у цьому празникові, особливо відчутна.

Ми сьогодні просимо, щоб так само, як Воскресіння Христове стало поворотним моментом в історії всього людства, цей храм на берегах Дніпра, його будівництво й освячення стали зворотним пунктом не лише в історії нашої Церкви, а й цілого українського народу.

Тринадцятого квітня 2004 року, коли Блаженніший Любомир започаткував повернення осідку Отця й Глави Української Греко-Католицької Церкви до Києва, він виголосив доленосне слово, яке називалося «Один Божий люд у краї на Київських горах». У цій промові Блаженніший Любомир накреслив перспективу пасхальної переміни не лише нашої Церкви, а й усього українського народу. Бо в тому рухові від смерті до життя Пасха вже не є чимось зовнішнім, якоюсь зміною обставин чи угод, а стає реальною внутрішньою переміною Церкви й народу. Серед багатьох моментів такого переходу й переміни нашого народу і Церкви Блаженніший Любомир наголосив, зокрема, на переході від конфесійного взаємопоборювання між Церквами-спадкоємицями Київського християнства до першості в любові.

Наша Церква, яка першою почала будувати храм Воскресіння Христового в Києві, хоче бути першою в любові. Серед усіх братів, до спілкування з якими Господь Бог нас сьогодні закликає, ми хочемо бути першими носіями тієї доброї звістки Воскресіння Христового, котра, можливо, і перемінить усіх наших братів – спадкоємців Київської Церкви. А та внутрішня переміна й та першість у любові, яких ми всі повинні прагнути, буде добрим початком для побудови єдиної помісної Церкви, єдиного Божого люду в краї на Київських горах.

Ми сьогодні приносимо в цій Літургії на престол Господній всю нашу Церкву й увесь наш народ і благаємо, щоб Він перемінив усіх нас, наповнив нас пасхальною силою любові й радості, а відтак дав нам добрих людей, добрих приятелів і братів, щоб невдовзі цей храм Воскресіння Господнього, Патріарший собор, було освячено, і він став наріжним каменем Української Церкви й нашого народу в нову історичну епоху.

Світлий понеділокХрамове свято Патріаршого собору Воскресіння Христового

м. Київ, Патріарший собор Воскресіння Христового, 16 квітня 2012 року

Преосвященні владики!

Всечесні отці!

Преподобні сестри!

Дорогі в Христі брати і сестри!

Свято Пасхи Господньої для нас у Києві є особливим днем. Адже наш Патріарший собор, центр нашої Церкви, присвячений Воскресінню Господньому. Його престольний празник ми святкуємо наступного дня після Пасхальної неділі. Як ми бачимо, собор ще не довершений, чекає на свою прославу і своє освячення. Проте дуже приємно спостерігати, як він з дня на день, з року в рік оживає, наповнюється людьми, які справді знаходять тут джерело вічного життя, що його подає нам воскреслий Христос.

Хотів би на початку звернути вашу увагу на слова Богородичного гімну «Світися, світися, новий Єрусалиме…», які мають особливе значення для Києва. Очевидно, що в Христовому Воскресінні місто Єрусалим, у якому Бог перебував з людьми і яке було центром Божого об’явлення у Старому і Новому Завіті, став новим, преобразився. Проте основою того нового міста були не нові будинки чи храми (які мали б бути збудовані за одну ніч), а нова громада, нова людина, нова Церква, яка народилася в цю таїнственну пасхальну ніч.

За церковною традицію ми називаємо Київ новим Єрусалимом. Як радісно усвідомлювати, що ми зараз у новому Єрусалимі! Ми є тією громадою, яка дає новизну всьому, що тут відбувається. Ми є посередниками, а можливо, навіть певним символом того, що слава Божа на тих Київських горах сяє до сьогодні.

Зі Святого Письма дізнаємося, що ця нова громада, цей новий Єрусалим, ця молода Церква мали одне серце і одну душу. Ба більше, усі мали все спільне: не лише почування і думки, а й те, що послав їм Господь для земного життя. Ми читаємо, що апостоли особливо дбали про те, щоб ніхто з громади не був занедбаний у щоденній службі (Ді. 6, 1–4). Так, перших дияконів апостоли поставили, щоб вдови у тому новому Єрусалимі завжди отримували належну опіку та щоденну допомогу. Ця дияконія (служіння) є надзвичайно важливим елементом життя та існування нового Єрусалима і навіть одним із важливих промінчиків сяйва слави Божої.

Сьогодні, у наше храмове свято, хочу, щоб ми ще раз повернулися до славного слова, яке виголосив мій великий попередник Блаженніший Любомир Гузар з нагоди перенесення осідку Глави нашої Церкви до Києва. Як ви знаєте, що це слово має символічну назву – «Один Божий народ у краї на Київських горах».

Торік ми роздумували над такою важливою засадою, яку проголосив Блаженніший Любомир, – «Від конфесійного протистояння до першості в любові». Сьогодні пропоную замислитися над іншою темою, яка для всіх нас особливо актуальна цього року. У тих своїх думках Блаженніший Любомир наче накреслив для нас пасхальний шлях, перехід від чогось старого, що, можливо, нас зв’язувало і обмежувало, до чогось нового, – до сили і слави Божої, яка має засяяти на Київських горах. Ця тема звучить так: «Від церковного та державного підпорядкування – до суспільного служіння».

У пасхальному дусі Блаженніший Любомир зазначає, що, очевидно, Церква Христова, християнство були дуже важливим і чи не основним чинником державотворення Київської Русі. Але так сталося, що пізніше наші могутні сусідні держави не раз перекроювали релігійну карту нашої рідної землі, внаслідок чого частини колись єдиної Київської Церкви зазнавали великого впливу різних політичних ідеологій. І це ставало великою перешкодою для свобідного здійснення Церквою своєї місії. Часто Церква терпіла тотальне втручання держави в її життя, порядок, проповідь і спосіб існування. Однак у період бездержавності Церква була символом держави і прагнення українця жити в незалежній, вільній країні. Тому деякі державні елементи проєктувалися на функції чи місії Церкви. Попри це, на думку Блаженнішого Любомира, момент проголошення Незалежності Української Держави в 1991 році ще не вповні ввійшов у свідомість і мислення Церков Київської традиції, гілок єдиної Київської Церкви, які тепер на цій землі живуть і здійснюють своє служіння.

Ми, як християни, повинні зрозуміти, що основним елементом служіння колись єдиної Київської Церкви своєму народові була свобода від державного тиску і підпорядкування. Ми знаємо з історії, що київські князі покірно сходили у печеру святих Антонія і Теодозія, щоб питати їхньої ради і у світлі Христової науки здійснювати своє княже служіння, будувати княжу державу.

Те, що необхідно зробити сьогодні нам у цьому пасхальному руслі, – це справді прямувати до повної свободи Церкви в Українській Державі. Блаженніший Любомир дає нам начебто два рецепти, чи напрямки. З одного боку, ми маємо плекати братерські стосунки з іншими гілками Київського християнства, із Церквами колись єдиної традиції, з нашими братами і сестрами з Православних Церков, з якими ми покликані одним серцем і єдиними устами послужити своєму народові. А з іншого – ми повинні розвивати в цивілізований спосіб стосунки з Українською Державою, тобто стосунки, які ми називаємо державно-церковними. Тоді отримаємо потрібну свободу для того, щоб звільнитися від церковного протистояння та суперництва з державою, яка розвивається. Водночас маємо стежити, щоб не піддатися певному впливові державних чинників. Це визволить нашу силу для того, щоб послужити своєму народові, щоб звершувати суспільне служіння, цю дияконію Церкви, яка, як ми чули, є необхідним промінчиком сяяння Божої слави в новому Єрусалимі.

Будівництво нашого Патріаршого собору є наче знаком, символом розбудови нового Єрусалима і сяяння Божої слави. Цей собор ще має засяяти у всій своїй красі й повноті.

Сьогодні ми хочемо особливо подякувати і згадати всіх жертводавців, які докладали, докладають і, сподіваємося, ще докладуть все те, що буде потрібно, щоб цей собор можна було успішно завершити та урочисто освятити. Хай ця спільна лепта буде символом, знаком єдності нашої Церкви і українського народу, а відтак дасть можливість нашій Церкві, народженій тут, у Дніпрі, у Хрещенні великого рівноапостольного святого князя Володимира, Церкві-сестрі з іншими Церквами-гілками Київського християнства, звершити своє служіння українському народові і сприяти розбудові, розвитку молодої Української Держави. Бо лише братня єдність і порозуміння, єдиномисліє всіх наших Церков, усіх наших вірних, усього нашого народу допоможе нам звільнитися від того тиску, під яким сьогодні перебуваємо, позбутися якоїсь дивної долі – бути полем суперництва великих держав, як про це говорить Блаженніший Любомир.

Світлий понеділокХрамове свято Патріаршого собору Воскресіння Христового

м. Київ, Патріарший собор Воскресіння Христового, 6 травня 2013 року

Преосвященні владики!

Всечесні, всесвітліші та преподобні отці!

Преподобні сестри!

Дорогі в Христі брати і сестри!

«Оце Я з вами по всі дні і аж до кінця віку!» (Мт. 28, 20). Такими словами воскреслого Христа закінчується Євангеліє від Матея, перше Євангеліє і перша книга серед усіх книг Нового Завіту. Оця присутність живого, воскреслого Христа, який пройшов через розп’яття, смерть, але воскрес на третій день, і є основною причиною пасхальної радості. Учні тішилися, бо знову їхній Учитель був із ними. Протягом тих сорока днів після Пасхи воскреслий Христос щоразу повніше об’являв себе своїм учням, показуючи їм знаки від цвяхів на руках і ногах та проколений бік. Запевняв, що Він є, що Він – Бог Ізраїлю, який воплотився у Другій Особі Тройці, їх більше не покине. На Тайній вечері Христос так і сказав їм: «Я не залишу вас сиротами, Я прийду до вас». Оця присутність живого, воскреслого Спасителя є основою сили, незламності, невмирущості Христової Церкви.

«Світися, світися, новий Єрусалиме, слава бо Господня на тобі возсіяла. Радій нині і веселися, Сіоне», – так співає сьогодні Христова Церква. Ми тішимося, що наш Спаситель є тепер із нами, спадкоємцями тієї радості, у цьому святому храмі.