Слово Боже – живе і діяльне. Проповіді та промови 2011–2013. Т. 1
Бажаю також щиро привітати представників міської влади Луцька: міського голову і секретаріат міської ради. Тільки та влада, яка є з народом, має майбутнє. Дякую, що ви сьогодні тут з нами єднаєтеся в молитві. Однак особливо хочу звернутися зі словом привітання й підтримки до духовенства, монашества та всіх мирян нашого Луцького екзархату. Ми сьогодні урочисто відзначаємо п’ять років з дня його створення. Це п’ятиріччя нового періоду в історії Унійної Церкви, древньої, історичної Церкви на землях Волині, – Церкви, яка була знищена, але воскресла разом із воскреслим Христом, аби дійти до сьогоднішнього свята.
Я приїхав на ці святі волинські землі з канонічною візитацією. Відвідав не лише Луцьк, а й Рівне, Здолбунів, Дубно, Володимир-Волинський, Нововолинськ і Ковель; зустрівся з тисячами наших вірних, відвідуючи наші громади, навчальні заклади, представників влади різних рівнів для того, щоб дати обіцянку про свою батьківську підтримку і пам'ять про всіх вас.
Наступної неділі, на свято Благовіщення, ми з владикою Йосафатом святкуватимемо день нашого єпископського рукоположення: ми були висвячені на єпископів в один день, але в різні роки. Екзарх Луцький відзначатиме п’ятиріччя свого єпископства. Владико Йосафате, прийміть із цієї нагоди щирі вітання від усіх ваших співбратів у єпископстві, вдячність за вашу працю. Ви повідомили мене, що за п’ять років освятили п’ять новозбудованих храмів на волинській землі. Прошу вас, не збавляйте темпу, бо так багато людей відчуває ще брак належних умов для того, щоб задовольняти свої духовні потреби.
Сьогодні, у цю другу неділю Великого посту, ми чули особливе Боже слово, яке скеровує до нас наш Небесний Отець через свого Сина у Святому Дусі. Це історія, що трапилася, як ми чули, у дуже цікавих обставинах. Четверо друзів несуть свого розслабленого, тобто паралізованого, приятеля на ношах, – несуть до єдиного, хто може помогти, до Ісуса Христа. Тій силі їхньої любові до приятеля, а також вірі в Божественного Учителя ніхто не може протистояти: ні обставини, ні натовп, навіть хата того чоловіка, де зібралися люди. Можна сказати, що вони нашкодили тому господарю, бо розібрали стелю, щоб покласти до Христових ніг хворого приятеля. Однак, якщо ми приглянемося до того немічного, то побачимо, що всі члени його тіла були здоровими: руки, ноги, голова, – але не було того, що могло б привести в дію його організм. Він був безсилий. Мабуть, без допомоги приятелів він не міг навіть мріяти, щоб вийти на світ Божий чи знайти якогось лікаря, не кажу вже про те, щоб стати перед Божественним Спасителем. Однак приятелі лише сприяли тому, що в кінці сталося. Дивлячись на те, чим керувалися ті люди, Христос зцілив немічного, хворого чоловіка.
Я б хотів, щоб ми проаналізували розмову Ісуса Христа з хворим чоловіком. Перше слово, з яким Господь до нього звертається, було не «хворий», «грішнику», а «сину». Тільки батько говорить так до своєї дитини. Цим звертанням Спаситель показує, що та немічна, грішна, розгублена і забута всіма людина є улюбленою дитиною Небесного Отця. Саме через таке батьківське ставлення Господь оздоровлює найбільшу причину його негараздів – гріх. Христос прийшов, щоб повернути кожному з нас Боже синівство, щоб кожен із нас став сином і донькою Небесного Отця через прощення, яке нам приніс єдинородний Божий Син.
Фразою «Сину, прощаються тобі твої гріхи» Христос виявляє своє божество, бо тільки Бог може спасти людину від її гріха і смерті. Як той розслаблений не міг сам собі допомогти, так само грішна людина не може сама позбутися свого гріха. Вона потребує Спасителя, Лікаря, Того, хто дасть їй прощення гріхів силою Божої любові до своєї загубленої, але віднайденої дитини.
Ще одна фраза, яку каже Христос до цього чоловіка: «Кажу тобі, встань!» У грецькій мові те «встань» може мати два значення. Одне, справді, вказує на зміну позиції: хтось лежав чи сидів і підвівся на рівні ноги. Друге значення – «воскресни», «пробудися». Тим словом Христос не раз воскрешав померлих: померлого сина вдови з Наїна, доньку Яїра. Промовляючи його, Він наче знову покликає людину до життя. Одужання, вставання чоловіка є передвісником воскресіння, – Воскресіння самого Христа, до якого ми готуємося протягом цього Великого посту, і того воскресіння, що його Господь хоче поширити на кожного з нас, щоб ми нарешті могли позбутися внутрішнього безсилля і почати нове, повноцінне життя людини, яке можливе лише у вірі, бо тільки віра єднає людину з Богом.
Чи можна почути тепер, у час Великого посту, на власні вуха ті слова: «Сину, доню, відпускаються тобі гріхи твої»? Можна, у Святому Таїнстві Сповіді! Дуже часто ми шукаємо розв’язку різних наших негараздів, – особистих, сімейних, державних, суспільних, – бо чуємо, що Господь Бог дав нам, нашому суспільству, все: чудову багату землю, обдарованих і розумних людей, однак іноді почуваємося розслабленими (паралізованими), шукаємо підтримки ззовні, можливо, вповні не розуміючи, якої допомоги і від кого кожен із нас потребує.
Два роки тому, 1 грудня 2011 року, коли ми відзначали двадцятиріччя Референдуму про Незалежність нашої Батьківщини, Предстоятелі трьох Церков: Української Православної Церкви (Московського патріархату), Української Православної Церкви Київського Патріархату і Української Греко-Католицької Церкви – скерували свою відозву до нашого народу, говорячи про духовні причини економічної кризи. Лише той, хто дістане відпущення власних гріхів, може бути свобідним і здатним будувати вільну, багату та процвітаючу державу. Сьогодні Христос, навіть у цьому святому храмі, хоче доторкнутися силою своєї любові й свого Воскресіння до кожного та кожної з нас, знову назвати нас своїм сином чи своєю донькою і каже нам усім: «Встань, розпрями свої плечі і крила, візьми у свої руки власні негаразди, які випливають, як причина, із твого внутрішнього духовного розбиття. Віднайди себе, як син і донька Небесного Отця, у вірі». Вам, напевно, відомо, що цього року ми дякуватимемо Господу Богу за тисячодвадцятип’ятиріччя Христової віри в Україні. Нехай милосердний Господь зцілить своєю любов’ю та благодаттю всіх нас і дарує нам шлях у нове життя.
Третя неділя Великого посту – Хрестопоклонна неділя
м. Київ, Патріарший собор Воскресіння Христового, 27 березня 2011 року
Мр. 8, 34–9, 1Ваші Блаженства, еміненції, ексцеленції!
Високопреосвященні та преосвященні владики!
Улюблені браття у священстві!
Преподобні ченці й черниці!
Високодостойні представники української влади та дипломатичного корпусу!
Дорогі в Христі брати й сестри!
«Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святеє Воскресіння Твоє славимо». Цими словами Христова Церква величає нині Чесний і Животворний хрест Господній. Саме сьогодні, коли вже пройдено половину великопісного шляху, отримуємо в дар це живоносне древо, щоб скріпитися ним, знайти в ньому джерело сили й відваги та продовжити свій шлях до Воскресіння Христового, щоб поставити це хресне знамення в центрі свого життя.
Святий апостол Павло в Посланні до филип’ян навів унікальний ранньохристиянський гімн, який молода, щойно зроджена Святим Духом Церква, мабуть, урочисто співала під час Літургії. Ось слова цієї величальної пісні: «Плекайте ті самі думки в собі, які були й у Христі-Ісусі. Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина, Він понизив себе, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж – хресної. Тому Бог Його вивищив і дав Йому ім’я, що понад усяке ім’я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося на небі, на землі й під землею, і щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця» (Флп. 2, 5–12).
Найважливіше значення в цьому уривку мають слова про хрест. У першій частині гімну перед нами постає ікона земного шляху Ісуса Христа, який, ставши людиною, щодня прямував до смерті хресної. Хрест – це момент Його найбільшого приниження, крайнього впокорення й божественного низходження. Проте в другій частині величальної пісні зображено Христа, якого прославляє сам Отець. Саме від моменту хресної смерті починається восходження, прославлення й тріумфальне виявлення божественної слави Ісуса, яка водночас є славою Отця.
Кожен християнин, який, як учень Христа, іде за своїм Господом, у власному житті теж повинен відкрити дієвість Його пасхального таїнства. У небесну славу Воскресіння можна ввійти лише через одні двері – Його Чесний і Животворний хрест. Наше покликання – іти за Спасителем до кінця, можливо, аж до смерті хресної. Таїнственність Його Животворного хреста полягає в тому, що цей найнижчий ступінь упокорення, знеславлення й безчестя – це те місце, звідки Небесний Отець починає нас звеличувати, підносити й прославляти своєю божественною славою, перед якою приклонить коліно все, що на небі, на землі й під землею.
«Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святеє Воскресіння Твоє славимо». Як по-особливому звучать ці слова для нас сьогодні! Для нас – Церкви-мучениці, що, як вірна спадкоємиця віри апостолів, співає їх у цьому Патріаршому соборі Воскресіння Господнього! Хіба це не промовистий знак Божий для всіх нас?
Наша Церква у двадцятому столітті пішла за своїм Спасителем до кінця – аж до повного її знищення на рідній землі й, здавалося б, смерті. Однак ця смерть сотень тисяч наших мирян, священників, ченців, черниць і єпископів була смертю хресною, а тому животворною! Наші батьки, діди й прадіди тим самим показали нам, своїм нащадкам, а через нас і вільній Україні силу й непереможність Чесного і Животворного хреста Господнього. У своєму знеславленні, приниженні та сходженні додолу наша Церква дійшла до моменту свого воскресіння, і відтоді Небесний Отець почав прославляти її своєю нетлінною славою, перед якою, побачивши силу свідчення цієї Церкви у Святому Дусі, приклониться всяке коліно й «усякий язик» визнає, що Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця.
«Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святеє Воскресіння Твоє славимо». Для мене, молодого Отця й Глави Української Греко-Католицької Церкви, ці слова – підсумок її минулого, сенс сучасного та дороговказ у майбутнє.
Сьогодні ми, спадкоємці Володимирового Хрещення, відчуваємо єдність і безперервність нашої історії та традиції, переймаємо дорогоцінний спадок наших великих попередників: слуги Божого митрополита Андрея Шептицького, патріархів Йосипа, Мирослава Івана та Любомира. Ці мужі рукою Блаженнішого Любомира благословляють нас і роблять цей скарб живим, промовистим і таким, що просвітлює сучасних українців. «Святість об’єднаного Божого люду» є й буде стратегією розвитку нашої Церкви. Вона живе та діє як єдине тіло в усьому світі, як Церква вселенського масштабу; вона є і буде душею українського народу, щоб освячувати людей та навчати їх любити ближнього, щоб зберегти цей люд як народ Божий і далі вести його до спасіння та життя вічного.
Ми переживаємо тепер весну нашої Церкви, яка у своєму воскресінні починає молодіти Святим Духом і всміхатися до світу світлом Христового Євангелія. Це про неї, древню й вічно сучасну, співає псалмоспівець: «Він насичує твій вік похилий благом, й оновляється, як орел, твоя юність» (Пс. 103, 5). Цього урочистого дня нам приходить усвідомлення, що ми – оновлена й омолоджена Церква. Тому особливо хочу звернутися до нашого, здебільшого ще молодого, духовенства, чернецтва та до всієї української молоді! Сьогодні Христос закликає до відповідальності за Його Церкву нас, молодих! Відчуймо та зрозуміймо це, поставмо Чесний і Животворний хрест нашого Спасителя в центрі нашого життя – і Він осолодить його, як жезл Мойсея осолодив гіркі води Мерри в пустелі! Приймімо та відважно здійснюймо наше християнське покликання в сучасному світі, і разом зможемо обновити обличчя нашого народу та його держави.
Поклоняємося страстям Твоїм, Христе! Появи і нам преславне Твоє Воскресіння!
Третя неділя Великого посту – Хрестопоклонна неділя
м. Рим, церква Сергія і Вакха, 18 березня 2012 року
Мр. 8, 34–9, 1Всесвітліші та всечесні отці!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Скажу вам чесно, що мені дуже приємно сьогодні тут з вами молитися. Я згадую свої студентські роки, коли цей храм був порожній. Нас, студентів, біля престолу було більше, ніж молільників у храмі, а нині церква наповнена по вінця. Щиро дякую вам за те, що ви любите свою Церкву, свій народ і так горнетеся до цього джерела духовного життя, яке тут, у цьому храмі, кожний із нас може почерпнути.
Сьогодні ми переживаємо неділю, яка називається Хрестопоклонною. Це означає, що ми вже наближаємося до середини Великого посту. Цей шлях, ця великопісна мандрівка, очевидно, нагадує будь-яку мандрівку, яку кожний із нас переживає у своєму житті. Подорожній, який іде до якоїсь мети, коли знає, що вже пройшов половину шляху, подумки запитує: чи ще далеко, скільки ще залишилося? А водночас відчуває, що починає втрачати сили. Той первісний запал, який дав йому поштовх пуститися в цю дорогу, починає потроху згасати, сили його покидають, і він шукає місця для перепочинку. Ба більше, мандрівник шукає якоїсь криниці, якогось джерела, з якого можна було б напитися, втамувати полуденну спрагу і набратися сили для того, щоб подолати другу половину шляху та успішно завершити подорож.
Щось подібне відбувається з нами під час великопісної мандрівки. Багато християн на початку Великого посту роблять добрі постанови, бажають щось змінити у своєму духовному житті, досягнути великих висот. Проте, коли стаємо віч-на-віч із жорстокою дійсністю, бачимо, що і наші сили замалі, і можливості часом не відповідають нашим прагненням, то ми починаємо шукати якоїсь допомоги…
У цю Хрестопоклонну неділю хочу поділитися з вами своїми роздумами над однією подією з історії мандрівки ізраїльського народу пустелею. Бо Святі Отці порівнювали сорок днів Великого посту із сорока роками мандрівки ізраїльтян із Єгипту до обітованої землі, від рабства до свободи. Той пасхальний рух мав їм дати нове життя.
У сімнадцятій главі книги Вихід читаємо про таку подію: що далі люди йдуть за Мойсеєм у пустелю, то більше сили їх покидають і дужче вони нарікають на Бога та на Мойсея, стають жорстокосердими. Серце ізраїльтян стає подібним до серця фараона, який не хотів випускати їх з неволі. Приходять вони в місце, яке називається Рефідим. Це остання стоянка ізраїльтян перед тим, як вони підійдуть до Синайської гори, де переживуть Богоявлення і дар Божого Закону, Десяти Божих Заповідей, даних через Мойсея.
Однак під час тієї стоянки внутрішній конфлікт досягає свого апогею. У розпуці Мойсей молиться до Господа Бога, кажучи: «Ті люди готові мене каменувати. Що мені робити?» У відповідь почув дивні слова: «Іди до скелі. Я стану перед тобою на тій скелі, а ти вдар по ній тим жезлом, який маєш у руках і яким колись розділив води Червоного моря, щоб можна було перейти через них ізраїльтянам». У цих словах можна зауважити два цікавих моменти. По-перше, від цієї події потім залежало особисте життя Мойсея. По-друге, зазвичай людина стає перед своїм Творцем, а тут, навпаки, Бог каже: «Я стану перед тобою на цій скелі».
Мойсей ударив тим жезлом по скелі і з неї потекла вода, яка, з одного боку, втамувала спрагу ізраїльтян, а з іншого – загасила вогонь оцього нарікання і невдоволення. Ізраїльтяни побачили, що Бог справді є між ними, збадьорилися і пішли далі. Святий апостол Павло, коментуючи ці події, каже, що тією скелею, з якої напився люд духовного питва, насправді був Христос. Він є скелею, яка може бути основою всякої мандрівки, зокрема людського життя, і джерелом, що витікає з кам’яної гори і дає воду, життя, сили, щоб рухатися далі.
Цієї неділі Христова Церква ставить перед нашими очима хрест розп’ятого Спасителя. Наче показує нам, що метою нашої великопісної подорожі, підсумком цієї Чотиридесятниці буде споглядання розп’ятого, померлого і воскреслого Христа. Ба більше: щоб ми могли набратися духовної сили, Церква вказує нам на скелю – Христа, з проколеного боку якого витікає життєдайна сила, що може нас зробити мужніми і дати нам можливості й силу рухатися далі. Як колись Господь Бог став перед Мойсеєм, так сьогодні розп’ятий на хресті Ісус Христос стає перед нашим обличчям. А цілувати хрест, або поклонятися хресту, означає черпати, пити, споживати те таїнственне питво, яке до сьогодні витікає з Його пробитого боку, тобто із Церкви. Адже Церква є Тілом Христовим, що несе в собі силу, яка виливається на Божий люд у вигляді Святих Таїнств. І сьогодні, цілуючи цей Чесний і Животворний хрест, ми стаємо сильнішими, ми відпочиваємо в його тіні, стаємо здатними рухатися далі.
У Хрестопоклонну неділю рік тому владики Синоду нашої Церкви впровадили мене на престол Києво-Галицьких верховних архиєпископів. Можу посвідчити, що наша Церква не має сьогодні великих людських покровителів і земних багатств, але вона несе в собі живу воду, яка витікає в наші серця з пробитого Христового боку. Розп’ятий Христос… Він був силою мучеників, Він – надія праведників, Він – перемога тих, хто страждає і не має фізичної сили рухатися далі своєю земною мандрівкою. Ісус Христос, якого вдарила людська рука як скелю, що з неї потекла жива вода, є скелею нашої Церкви.
Я приїхав з України до Святішого Отця, був у нього на аудієнції, щоб підсумувати з ним той рік, час, протягом якого ми разом із вами здійснювали земну життєву мандрівку. Найбільше я говорив йому про вас, про більше як мільйон наших заробітчан, які не тільки живуть в Італії, Іспанії, а й розкидані по всьому світу. Розповів, що вам важко, що часом ви знемагаєте, не має надії на нікого більше, тільки на одного Господа Бога. Я говорив Папі, що це мій обов’язок, Отця і Глави Української Греко-Католицької Церкви, особливо дбати про тих наших людей, які є поза межами структур (єпархій та екзархатів) нашої Церкви, щоб нікому з вас не забракло живої води, тієї сили Господньої, яка може стати вашою єдиною надією і вашим єдиним порятунком.
Господь є з нами! Можу вам це посвідчити, переживши протягом останнього року різні нестандартні ситуації. Але сила розп’ятого, померлого і воскреслого на третій день Христа є тією силою, яка, попри будь-яку людську логіку, дає розвиток і майбутнє нашій Церкві.
Нехай цей Христос, якого сьогодні бачимо розп’ятим і Животворний хрест якого цілуємо, прийде до нашого життя, дасть нам життєдайну силу і за молитвами Пречистої Діви Марії допоможе нам звершити мандрівку до тієї мети, що до неї Він нас кличе. «Бо хто хоче йти за Мною, – каже Христос, – нехай візьме на себе свій хрест і щодня слідує за Мною».
Четверта неділя Великого посту
м. Київ, Патріарший собор Воскресіння Христового, 25 березня 2012 року
Мр. 9, 17–31Дорогі в Христі!
Сьогодні хочу насамперед привітати групу молоді та катехитів, учителів віри, Київської архиєпархії, які беруть участь у реколекціях у рамках підготовки до святкування свята Воскресіння Христового. Щиро дякую вам за присутність і бажаю вам глибокого духовного життя впродовж цього часу.
Останні кілька століть життя людства позначені відкриттям великих людських можливостей. Людина начебто почала щоразу більше вірити в себе – у те, що знає і що вміє. Це створило ілюзію всемогутності людської істоти. Хоча впродовж останніх десятиліть ми відчуваємо (особливо під час сучасної економічної кризи), що все ж таки не є всесильними, не все нам підвладне, не все ми можемо вирішити своєю силою і своїм знанням.
Наслідком такої ейфорії, віри в себе стало те, що людина начебто перетворилася на глуху й німу до того, що є вічним, невидимим, нематеріальним, – до того, що ми зазвичай називаємо духовним світом. Особа, яка переживає межу своїх людських можливостей, поневолі впадає в крайнощі, але насправді те, що вона шукає, – це повнота її існування в цьому духовному, вічному світі.
У цю неділю, четверту неділю Великого посту, Євангеліє представляє нам один із випадків переживання межі людської можливості. Ісус Христос, який щойно преобразився на Таворській горі, приходить до своїх людей, до своїх учнів, які Йому скаржаться: «Учителю, ми нічого не змогли зробити». «А що сталося?» – запитує Вчитель. Батько привів до Христових учнів свого єдиного сина, який мав специфічну недугу. Євангелист Марко каже, що хлопець був у владі глухого і німого духа, який часто кидав ним у вогонь і воду, щоб його погубити. Властиво, батько не знав, ким насправді є його син, як вільна особа, створена на образ і подобу Божу, бо злий дух відібрав у нього цю Божу подобу.
Глухий і німий дух був знаком нездатності людини чути Божий голос, тому що в Старому Завіті з Богом можна було спілкуватися лише через орган слуху. (Каже пророк: «Слухай, Ізраїлю».) Хто не чує, очевидно, не може говорити, не має у собі того слова, джерелом якого є сам Господь Бог.
Христові слова: «Роде невірний і грішний, скільки часу маю з вами перебувати?» – стосуються не так того батька, як всіх людей. Адже син був образом своїх батьків. Те, що з ним сталося, було наче згустком ситуації, в якій жили люди, котрі зібралися в той час, щоб бачити і слухати Божественного Вчителя. Часом кажуть, що діти є обличчям своїх батьків, вони виявляють те, про що тато і мама мовчать. Тому, дивлячись на того хлопця, на його недугу, Христос говорить про стан людей, яких Він прийшов спасти. Звичайно, Він вигнав злого духа із хлопця, зробив його здатним чути Боже слово і передавати іншим, але в момент вигнання того духа юнак був начебто мертвим. Тоді Ісус бере його за руку і підводить до батька.
Дорогі в Христі, під час Великого посту ми покликані, з одного боку, побачити межі своїх духовних сил і людських можливостей, а з іншого – пережити Божу силу, яку можемо отримати через віру. Бо віруюча людина якраз на межі власної спроможності відчуває Божу силу. Тому Христос каже: «Нічого немає неможливого тому, хто вірує». Віра робить нас здатними переживати, відчувати цю небесну, божественну дійсність і прийняти силу, яку хоче нам дати Господь.
Упродовж Великого посту ми молимося одну цікаву молитву, яка називається «Молитва Єфрема Сирина». Думаю, що багато з вас знає її напам’ять. У цій молитві є такі слова: «Господи і Владико життя мого, духа лінивства, недбайливості, властолюбства і пустомовства віджени від мене, а духа чесноті, справедливості й любові дай мені, слузі Твоєму». Ми молимося про зміну духу, про те саме, що пережив хлопець із євангельської розповіді. Просимо Господа Бога забрати від нас це омертвіння, нечуйність до духовних істин, просимо Його повернути нам Божу подобу, просимо, щоб Господь допоміг нам пізнати самих себе, а відтак сповнитися Його знанням, Його силою, Його можливостями. Але часом гріх так глибоко вкорінюється в нашому серці, характері, що коли ми хочемо те зло із себе вигнати, нам видається, що ми вмираємо.
Якось, ще будучи священником, я розмовляв із одним хлопцем і сказав йому: «Такі й такі риси твого характеру є поганими, ти мусиш їх позбутися». А він мені відповів: «Отче, я не зможу їх позбутися, бо тоді це вже буду не я».
Час Великого посту ми ще називаємо часом умертвлення, бо справді, позбуваючись злого зі свого життя, нам спершу видається, що ми начебто вмираємо, подібно до того хлопця, якого зцілив Христос. Проте саме тоді ми відкриваємо, даємо місце Святому Духові, якого приходить дарувати нам Христос, щоб зробити нас повноцінними людьми, створеними на образ і подобу Бога.
Хочу нам усім побажати, щоб під час Великого посту кожен із нас пережив зміну духу, щоб ми стали віруючими людьми, щоразу більше і глибше. Як ми чули в Євангелії, батько того хлопця молився до Христа словами: «Вірую, Господи, але поможи моєму невірству». Тому щоразу, коли відчуваємо, що своїми силами, знаннями і можливостями нічого не можемо, кажімо до Христа: «Вірую, Учителю, поможи моєму невірству», – і побачимо, що Божа сила змінить, преобразить наше життя, наповнить його новим змістом, новим духом і зробить можливим те, що по-людськи є неможливим. Нехай сьогодні кожен із нас відчує себе улюбленим сином і улюбленою донькою нашого Небесного Отця, а Дух Святий стане силою нашого християнського життя. Зростаючи у вірі, ми станемо сильнішими в Божому Слові.
Четверта неділя Великого посту
с. Северинівка (Київщина), 14 квітня 2013 року
Мр. 9, 17–31Всечесний отче Тарасе!
Всечесні отці!
Преподобні сестри!
Хотів неочікувано сьогодні до вас приїхати, щоб у родинний спосіб з вами провести час, поспілкуватися і помолитися. Ваша громада, мабуть, наймолодша в нашій архиєпархії, проте через це вона не гірша від інших. Нині я прагну засвідчити, що ми, вся наша Церква, про вас пам’ятаємо, дбаємо і, чим тільки зможемо, завжди будемо вас підтримувати.
Ми часом не вповні усвідомлюємо, що людина є духовною істотою. Усе те, що з нами відбувається в нашому тілесному, матеріальному світі чи навіть у психологічному вимірі, є ніщо інше, як вияв духовної дійсності. Коли ми, наприклад, відчуваємо, що в нас з якоюсь людиною є глибока спорідненість, то кажемо, що ми з нею одного духу. Чи навіть коли читаємо якогось класика української літератури, який начебто говорить про те, що ми переживаємо, то кажемо: «У цьому авторові промовляє дух нашого народу». Тож спільний дух – це якась одна платформа людського життя.