Слово Боже – живе і діяльне. Проповіді та промови 2011–2013. Т. 1
Дорогі в Христі брати і сестри!
Ми щойно вперше цього року бачили Літургію Напередосвячених Дарів. Наша Церква порівнює Великий піст із сорокарічним блуканням. Так, ми сорок днів ітимемо до Пасхи Господньої. Щоб нас покріпити в цій мандрівці, аби ми не втратили духовних та фізичних сил і могли дійти до мети нашого духовного подвигу серед великопісної Богослужби, Христос подає нам Таїнство Євхаристії, як колись годував небесним хлібом євреїв у пустелі.
На закінчення цієї Літургії я б хотів поділитися з вами роздумати над одним дуже важливим життєвим даром, який має наш народ. Це найцінніший скарб серед усіх скарбів. Щось таке, що ми отримуємо у спадок від батьків; що справді є першим найважливішим кроком у дорозі до християнської досконалості; що сьогодні люди часто втрачають. Ідеться про віру, яка є величезним Божим даром. Віра – це те найважливіше, що може дістати людина тут, на землі, під час своєї земної мандрівки.
Спитаймо себе сьогодні, цього вечора, наскільки ми є віруючими людьми. Без віри немає християнської досконалості і без віри немає справжнього Великого посту. Святий апостол Павло, навчаючи людей, каже, що віра – це цілковита відкритість людини до сили Божої дії. Віра – це не лише якесь знання певних правд. Вірити не означає належати до певної церковної громади. У нас часто люди кажуть: він змінив віру. Це зробити неможливо. Бо віра – це дар, який робить Господа Бога присутнім у нашому житті. Коли людина відкриває своє серце і свою душу до Господа Бога, Він реально туди входить. Завдяки дару віри ми здійснюємо первісний задум Бога, за яким Він створив людину.
Бог нас створив, щоб ми були богоносними, щоб зберігали Його у своєму серці, щоб були Його храмом. І це ми можемо здійснити лише тоді, коли віримо, приймаємо Того, кого маємо носити.
Багато людей думають, що в нашому житті достатньо повірити один раз, достатньо одного разу сказати собі (можливо, у дитинстві): так, я вірю в Бога. Це хибна думка. Бо у вірі треба зростати. Це подібно, як із одягом: дитина росте, і батьки думають, що наступного року ці штанята чи ця спідничка будуть замалі для моєї дитини і треба буде подбати про одяг відповідного розміру. Так само маємо зростати у вірі, щоб те носіння Бога відповідало нашому сучасному життю.
Зростати у вірі – означає дозволити, щоб Божа сила, Божа присутність і Божа воля проникала в усі сфери мого життя. Наведу кілька прикладів. Коли хлопець чи дівчина їде з дому навчатися до певного освітнього закладу, то потрапляє в цілком нові обставини. У тому середовищі, у навчальному закладі їм треба наново відшукати Бога. А скільки людей сьогодні виїжджає з України на заробітки! Часто лише там, далеко від дому, вони віднаходять Бога, тому що починають розуміти, що без Церкви і Божої сили на чужині вижити неможливо.
Тому ми мусимо зростати у вірі, і той Великий піст має стати ще одним періодом нашого розвитку, щоб сила Господа Бога, Його закон і воля пройняли все наше життя. Часто люди на початку посту роблять собі якісь постанови. Кажуть: не їстиму того, не слухатиму того, не дивитимуся того. Коли ж закінчується піст, надолужують за всі сорок днів, хто чого не з’їв, не подивився і не випробував. Це виявляє брак віри, тому що ми хочемо пережити з Богом лише один період чи одну годину на день, а в інший час поводимося так, ніби Його немає. Помиляється той, хто вважає, що за час Великого посту своїми поклонами, умертвленням виконує свій християнський обов’язок. У такий спосіб ми лише вживаємо церковні обряди для того, щоб заспокоїти своє уражене сумління, і більше нічого в нашому житті не змінюється.
Спитаймо себе сьогодні, чи справді я є віруючий. Якою мірою Господь Бог присутній у моєму житті? Чи, може, я тільки частково є християнином, у певні години року, в певні моменти життя? Чи все моє життя сповнене Божою силою, Божим законом і Божою волею?
Щоб правильно пережити цей піст, почнімо його з прохання до Господа Бога, кажучи: «Боже, скріпи мою віру». Пам’ятаєте, апостоли колись прохали Всевишнього: «Додай нам віри» (пор. Мт. 17, 20). А Христос їм відповів: «Якщо б ви мали віру таку маленьку, як гірчичне зерно, ви б наказали отій горі посунутися і вона б вас послухала, бо нічого для вас не було б неможливого».
В одному селі в горах мені розповіли історію про гуцульську віру. Одному господареві дуже заважала гора перед його вікном, тому що заступала сонце. Чоловік одного разу почув слова священника, які щойно я вам цитував із розмови Христа з апостолами. Гуцул прийшов до хати і каже: «Я вірую. Горо, щоб зранку тебе тут не було». Вранці встає, відчиняє вікно – гора стоїть на місці. Він каже: «Я так і знав». Найбільшою горою, яка відділяє людину від Бога, є невірство.
Просімо Господа Бога у час Великого посту, щоб справді все наше життя просякло Божим світлом. Не робімо собі на початку посту постанов, які не схочемо виконувати після його закінчення. Час Великого посту – це час вправи, щоб навчитися чинити те, що будемо робити впродовж усього нашого життя. Нехай Господь Бог покріпить нас у вірі. І зробить нас справді віруючими людьми.
П’ятниця першого тижня Великого посту
с. Унів (Львівщина), Свято-Успенська Унівська лавра, 3 лютого 2012 року
Преподобні отці, браття і сестри!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Насамперед хочу подякувати вам, що ви під вечір покинули всі справи і прийшли, щоб ми разом помолилися, бо так важливо є для сучасної людини знайти у своєму розпорядку дня чи робочого тижня місце для Бога. Тішуся, що сьогодні можу бути разом з вами і маю нагоду сказати це коротке слово.
Якщо поглянути на життя сучасного суспільства, то на загал можемо сказати, що людина дуже не впевнена. Вона боїться прийдешнього дня, вона розгублена, часто почувається покинутою. Можно жити у великому місті, а почуватися як у пустелі. Нерідко люди, які мешкають у багатоповерховому будинку, навіть не знають одні про одних. Роками не вітаються, хоч є сусідами.
Сучасна людина щоразу більше починає впадати у відчай, безнадію. З погляду соціології, стан сучасного українського суспільства можна охарактеризувати як загальнонаціональну депресію. Усе погано. Усе не так. Руки опускаються. Що робити далі? Але серед такого, я б сказав, напівкромішнього сучасного світу чомусь стає всім некомфортно, і багатим, і бідним. Сучасна людина не має надії.
Однак Боже слово, яким живе Христова Церква, стверджує, що віруюча людина може мати надію. І навпаки, хто не має віри, той не має надії.
Минулого разу, в середу, ми роздумували, що таке віра. Я казав, що віра – це не почуття чи довіра до когось, а Господній дар, чеснота, яка робить Бога присутнім у серці, у житті віруючої людини. Бо якщо Його десь немає, якщо в певний час або в якомусь питанні ми Його викидаємо, – мовляв, це приватна сфера, а Ти, Боже, побудь збоку, – то це вказує на брак віри.
Сьогодні я б хотів, аби ми поміркували, що таке надія, якої ми так усі потребуємо. Надія – це плід віри. Той, хто вірує, що Бог є в ньому, відчуває, що ця присутність діяльна. Господь надихає і робить таку особу цілком іншою людиною. Тоді людина завдяки чесноті надії вже має те, на що надіється.
Ми, християни, надіємося на вічне життя. Проте, якщо віруємо в Бога, завдяки надії вже маємо вічне життя! І все те вічне благо переживаємо наче передсмак того, що колись об’явиться вповні. Мені багато разів доводилося читати відгуки прочан цього монастиря, які кажуть, що вони, переступаючи поріг храму, відчувають присутність неба на землі, начебто Господь Бог дає нам посмакувати, наперед відчути те, що здійсниться тоді, коли Він удруге прийде у славі. Це ознака нашої надії.
Надія не є почуттям. Коли ми кажемо: сподіваюся, що завтра не буде дощу, тому прийду до церкви без парасольки, – тоді ми очікуємо того, чого ще немає. Натомість через чесноту надії ми вже маємо вічного Бога, який мешкає в нас і є запевненням нашого прийдешнього дня. Тому людина, яка покладається лише на свої сили, є найслабшою у цьому світі, яка покладається лише на своє багатство – найбіднішою, яка покладається на власне місце в суспільстві, на власний авторитет чи на інші способи, як завоювати собі цей світ, – найнемічнішою тощо. Ось чому ми кажемо, що надію може мати тільки віруюча людина.
Розповім вам одну історію, щоб пояснити, на чому ґрунтується християнська надія. Усім вам відомий вислів, який описує Ісуса Христа як доброго пастиря, котрий покидає дев’яносто дев’ять овець і шукає одну овечку, що загубилася (Ів. 10, 11). Роздумуючи над цим євангельським висловом, я довго не розумів, як почувається та загублена овечка, бо в нас в Україні не часто можна зустріти цих тварин. Аж під час відвідин однієї парафії я хотів показати людям, що єпископ має бути добрим пастирем, і мені на сцену вивели малесеньке ягнятко. Уявіть собі: те ягнятко десь зранку забрали від мами, воно весь день кричало, а тут його на шнурку вивели на сцену, де багато світла й шуму (пізніше мені сказали, що йому навіть робили заспокійливий укол). І тоді я взяв те ягнятко і поклав собі на плечі. Знаєте, що сталося? Тваринка якось так інстинктивно притулилася мордочкою до мого обличчя і заспокоїлася… Мені відразу стало мирно, тепло, а ягнятко заснуло. (Символом загубленого ягняти, якого добрий пастир має знайти і покласти собі на плечі, в єпископському одязі слугує омофор.) Повертаючись до вищезгаданого євангельського вислову, зауважу, що коли добрий пастир знаходить ту овечку, то її не б’є, не копає, не штовхає, не жене назад до того стада, яке вона покинула, а бере на плечі і сам несе.
Це добра наука для нас, бо ми часто уподібнюємося до загубленого ягняти. Проте яку велику радість і який мир ми можемо пережити, коли відчуємо, що хтось нас знаходить, не сварить за гріх, а лагідно бере на плечі! І ми йдемо, ступаючи по тих горах, каміннях Його ногами. Оце приклад надії!
Коли Господь Бог нас віднаходить, то ми потім можемо бути сильними, йти крізь життя Його ногами і надіятися попри всяку надію, як писала Леся Українка («Contra spem spero»). Це стається тому, що маємо силу, яка походить не від наших зусиль, не від нашого багатства чи наших можливостей. Це сила, яку дарує нам Господь Бог, і її не можна втратити. Ніхто її не може в нас забрати, жодна економічна криза. Апостол Павло казав, що ні ангели, ні сили не можуть його відділити від Христової любові.
Бажаю, щоб цього вечора кожен із вас відчув себе віднайденою овечкою. Якщо маєте якусь біду, проблему, якщо ви розгублені – ідіть до Христа, який казав: «Прийдіть до Мене всі, втомлені і обтяжені, Я заспокою вас» (Мт. 11, 28).
У грудні я відвідував наших людей в Одесі, і там на зустріч зі мною прийшов голова профспілки моряків, який, до речі, не був християнином. Цей чоловік звернувся до мене з таким проханням: «Нам дуже потрібно, щоб ваші священники були капеланами на наших кораблях». Я спитав чому. І він мені пояснив: «Багато українців потрапляє до рук піратів. Ми бачимо, що в таких екстремальних обставинах поведінка людей, які вірять у Бога, цілковито відрізняється від поведінки інших. Вони не втрачають надії навіть тоді, коли немає певності, що хтось знайде мільйон доларів, аби їх врятувати. Я питав одного капітана, як він вижив, а той мені відповів, що молився, знав, що хтось його знайде». Можливо, людські інституції були інструментами в руках того «когось», а той «хтось» є Христос.
Бажаю вам, щоб ви були сильними силою Господа Бога, мужніми Його відвагою, багаті Його багатством. І тоді, будьте певні, майбутнє вже перебуватиме в нас, тому що цією силою християнського життя є наша надія, яку зароджуємо у нашій вірі.
Перша неділя Великого посту – неділя Православ’я
с. Унів (Львівщина), Свято-Успенська Унівська лавра, 4 березня 2012 року
Ів. 1, 43–51Преподобні отці, браття і сестри!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Господь Бог дозволив нам щасливо пережити перший тиждень Великого посту. І ось сьогодні ми чуємо в євангельському читанні історію про одну зустріч. Ця зустріч, мабуть, перевернула життя тих людей, які її пережили.
Спочатку Христос зустрічає Пилипа і каже до нього: «Іди за Мною». Із цієї коротенької фрази Пилип зрозумів, хто його кличе, тому відразу біжить до свого приятеля Натанаїла. Розповідає, що нарешті знайшли Месію, того, хто є здійсненням мрій і очікуванням старозавітного Божого народу на прихід Спасителя, на кого так довго чекали царі, пророки і патріархи. Пилип прийшов до свого приятеля не для того, щоб похвалитися, мовляв, бачиш, я щось добре знайшов. Він хоче, щоб ту саму зустріч пережив Натанаїл. Проте останній сприймає приятеля скептично, думаючи, що той помилився, бо нічого доброго з Назарета не могло бути. (За розумінням тогочасного Ізраїлю, Назарет не був тим місцем, звідки мав прийти Месія.) І тоді Пилип каже: «Прийди і подивися», – тобто переживи те саме, що я.
Відтак Христос приходить до Натанаїла і каже йому: «Це справжній ізраїльтянин, в якому немає лукавства». Той здивувався: «Звідки ти мене знаєш? Я вперше тебе бачу». І почув слова, від яких стрепенувся: «Я бачив тебе, як ти був під смоківницею».
Ми не знаємо точно, який секрет відкрив цими словами Христос, але, за мовою пророків, бути під смоківницею – означає бути в тіні власного дому, де ніхто тебе не бачить, тільки Господь Бог; а сидіти під смоківницею – значить чекати на Божий поклик. Церковна традиція каже, що Натанаїл був одним із тих дітей, кого мали вбити у Вифлеємі за Христа. Мати сховала його під смоківницею, тому він лишився живий.
У ту мить Натанаїл розуміє, що перед ним не звичайна людина, не лише людська мрія, а сам Господь Бог. І тоді в юнака з усього серця виривається ісповідь віри: «Ти – Син Божий, Цар Ізраїлю». Христос йому каже: «Бачиш, ти стрепенувся, бо Я відкрив якусь твою таємницю, але пізнаєш ще таємниці Божі. Ти побачиш відкриті небеса, як ангели сходять на Сина Чоловічого». Відтак Ісус пригадує сон Якова, небесну драбину, яку той бачив.
Ця зустріч справді перевернула життя Натанаїла. Адже він став свідком не якихось особистих переживань брата. Він зустрів живого Бога. Сам пережив зустріч із тією Божою Особою, яку звіщав йому Пилип. І пізніше Натанаїл стане апостолом Вартоломеєм і разом з Пилипом голоситиме всьому світові про прихід на землю Месії. Вони ділитимуться з усіма людьми своєю знахідкою, щоб кожен із нас міг пережити подібну зустріч у власному житті, був віднайдений Богом під своєю смоківницею.
Цей день ми називаємо неділею Православ’я. Сьогодні ми тішимося православною, істинною вірою Католицької Церкви. У чому полягає ця істинність, повнота, прямота того способу славлення Бога, який ми маємо у нашій Церкві. Інакше кажучи, що таке церковна традиція, або церковне передання? Відповідь дає нам ця подія, історія цієї зустрічі. Адже церковна традиція полягає не в тому, щоб ділитися з кимось людським побожним досвідом, практикою чи звичаями. Мета церковної традиції – передавати з покоління в покоління можливість пережити таку саму зустріч із живим Христом, яку пережили апостоли. Це повнота віри, той скарб, який Церква має в собі, тішиться ним і хоче, щоб усі люди, наші сучасники, малі й великі, пережили цю зустріч. «Прийди і подивися» – тоді відчуєш, що живий Христос, тільки Він, є здійсненням усіх твоїх мрій і бажань. У Ньому прихована таємниця твоєї особи, твого життя, твого покликання. Лише після зустрічі з Господом ти зустрінешся із самим собою і дізнаєшся про те, хто ти такий, і про кожний Божий задум про себе.
Сьогодні Церква святкує особливий вияв цієї церковної традиції, віри, яким є свята ікона, – святкує перемогу над іконоборством. Ця перемога поклала край одній із найтяжчих і найбільш кривавих дискусій у Візантійській імперії, дуже гострого протистояння між імператорським домом і побожним людом, монашеством, духовними особами. (Одним із тих, хто найбільше захищав ікону, був наш преподобний отець Теодор Студит.) Ікона стала наче вінцем усіх догматичних рухів першого тисячоліття. Адже ікона – це таїнство зустрічі. Особа, зображена на правильно написаній і посвяченій іконі, стає присутньою за посередництвом цього зображення. Як каже святий Василій Великий, вшанування ікони переходить на особу, яка на тій іконі написана. Перед іконами ми світимо лампади: це знак того, що особа, яка на них зображена, присутня для зустрічі зі мною. Тому нам не треба йти аж до Витсаїди, щоб зустріти живого Бога, а слід стати перед іконою, аби Його побачити і почути.
«Прийди і подивися» – це заклик Церкви до кожного з нас, до того, хто шукає Бога, – стати перед Його обличчям, яке зображене на святій іконі. Ікона – це можливість бачити невидиме. Вона у видимий спосіб зображає те, чого наше око не може бачити. В іконі ми чуємо здійснення Христових слів про можливість споглядати небеса відкриті і ангелів, які сходять на Сина Чоловічого.
Ми сьогодні проситимемо Господа, щоб кожен християнин пережив особисту зустріч із живим Христом у наших спільнотах, монастирях і парафіях. Кличемо відтак кожного з вас поділитися своєю вірою, як це робив апостол Пилип. Нехай всемилостивий Господь справді буде силою вашого християнського життя, нехай свята ікона допоможе вам зустрічати Господа Бога щоразу, коли ви Його потребуватимете.
Перша неділя Великого посту – неділя Православ’я
с. Унів (Львівщина), Свято-Успенська Унівська лавра, 24 березня 2013 року
Ів. 1, 43–51Високопреподобний отче-ігумене!
Преподобні отці й брати!
Дорогі в Христі брати і сестри!
У Святому Письмі ми натрапляємо на цікавий і глибокий за змістом символ, який представляє нам присутність Бога серед людей. Цим символом є Боже обличчя. Навчаючи Мойсея та Арона, як потрібно благословляти людей, Господь Бог сказав промовити такі слова: «Нехай Господь благословить тебе і охороняє тебе! Нехай поверне своє обличчя до тебе і змилосердиться над тобою! Нехай засяє своїм обличчям над тобою і дасть тобі мир!" (Чис. 6, 24–26). Отже, тут два рази згадується про Боже обличчя.
Боже обличчя – це символ присутності Господа Бога серед своїх людей і серед свого народу, адже, наприклад, у старослов’янській мові слово «лице» може означати і «обличчя», і «особу». Коли Бог перебуває серед своїх людей, тоді вони почуваються впевненими, захищеними. Якщо Його обличчя сяє для людини, то її життя стає радісним, сповненим енергії. Пригадайте, як два дні тому небо захмарилося і довкола була темрява – ми всі сумували. А як сонце засяяло, то начебто почалося нове життя, відчувалися нові перспективи. Коли сяє Боже обличчя, тоді людина відчуває мир, себто повноту життя. Тому, коли душа людини прагне Бога, вона шукає Його обличчя. У псалмах читаємо, що паломники, котрі йшли до Єрусалима, аби в храмі стати перед Божим обличчям, кажуть: «Як лань прагне до водних потоків, так моя душа прагне до Тебе, Боже. Душа моя жадає Бога, Бога живого, – коли бо прийду й побачу обличчя Боже?» (Пс. 42, 2).
Але в Старому Завіті Боже обличчя завжди було невидимим. Господь Бог сказав до Мойсея: «Лиця ж Мого не можна тобі бачити, бо людина не може бачити Мене і жити» (Вих. 33, 20) – тому що цей прямий досвід вічного, безконечного Бога змінює людину, вона уподібнюється до Господнього обличчя, яке хоче споглядати. Якщо Бог стає невидимим, тоді людина, яка бачить це обличчя, покидає видимий світ і переживає щось подібне, як хтось, хто перебуває на межі життя і смерті.
«Боже, ущедри нас і благослови нас, просвіти лице Твоє на нас і помилуй нас». Так ми співаємо щонеділі в другому недільному антифоні, шукаючи Божого обличчя, бо ми теж є Божим людом, який, подорожуючи, шукає Божого миру, спокою і благословення. І Бог Отець повернув до нас, людей, своє обличчя, раз і назавжди. Навіть більше – Він засяяв для нас своїм обличчям і благословив нас у своєму єдинородному Синові Ісусі Христі. Про Нього так і каже апостол Павло: Він є образ невидимого Бога, печать Його істоти, у якому спочиває вся повнота Божества (пор. Кол. 1, 15; Євр. 1, 3). У воплоченні Другої Божої Особи, Ісусі Христі, невидимий Отець став видимим у людському обличчі, – обличчі свого Сина. Коли засяяло обличчя Ісуса Христа – Боже обличчя – на Таворській горі, апостоли сказали: «Добре нам тут бути» (Мт. 17, 4). Вони відчули повноту того щастя, яке може пережити людина лише тоді, коли справді стане перед Божим обличчям. Апостол Павло каже, що вічне життя в небі, вічне щастя полягатиме в тому, що ми споглядатимемо Бога лицем в лице.
«Боже, ущедри нас і благослови нас, просвіти лице Твоє на нас і помилуй нас». Ми можемо спитати, чи ця благодать, нагода споглядати обличчя воплоченого Бога Ісуса Христа і відчувати, що Він присутній серед нас, була привілеєм не багатьох, а тільки тих учнів, які були з Христом і бачили Його своїми очима, чули Його слова. Ні. Спаситель захотів, щоб здатність і можливість споглядати Боже обличчя і відчувати на собі Його сяйво відкрилися всім нам, тим, які живемо сьогодні. Ми пам’ятаємо два випадки, коли Ісус Христос начебто передає людям відблиск свого обличчя. Під час Хресної дороги Вероніка, яка милосердиться над стражденним Христом, отримує на хустині відбиток Його Лику. А ще перед тим Ісус посилає відбиток свого обличчя едейському царю Авгару для того, щоб здійснити його прагнення перебувати в Божій присутності. Ось тому-то повнотою істинної віри є передання здатності споглядати Боже обличчя.
Ми сьогодні святкуємо неділю Православ’я. Це день повноти християнської віри. У цей Рік віри нам важливо збагнути, що повнотою того скарбу віри є ніщо інше, як реальна, повна і навіть видима присутність Божої Особи, Бога в Тройці, Отця, і Сина, і Святого Духа, серед своїх людей. Тому ми сьогодні, цієї неділі, урочисто вшановуватимемо святі ікони. Адже через ікону ми можемо силою благодаті Святого Духа споглядати Боже обличчя в людському образі, в якому відкривається нам передсмак вічного щастя і миру.
Справді, коли ми перебуваємо перед освяченою іконою, то відчуваємо, що на нас звернене Боже обличчя. Те Боже сяйво спочиває на нас і те прадавнє архиєрейське благословення, якими Господь Бог вчив Арона і Мойсея благословити людей, сьогодні звершується на нас. Боже благословення, мир, спокій і захист є в тому, хто справді здатний відчути Божу присутність у святій іконі.
У сьогоднішньому Євангелії ми чуємо слова Христа до Натанаїла: «Побачите небеса відкриті й ангелів, які висходять і сходять на Сина Чоловічого» (Ів. 1, 51). Свята ікона якраз і є відкритими небесами. Але вона слугує нам лише початком духовної дороги, тому що наче преображає, змінює очі того, хто на неї дивиться, і вчить бачити невидиме. Святу ікону можна порівняти з віконцем, відчиненим у вічність. І тому ми, вшановуючи ікону, вшановуємо Божу Особу, котра присутня через образ і впроваджує нас у цей невидимий, небесний, Божий світ.
Ми повинні навчитися бачити глибше від того, що безпосередньо видиме тілесним очам. Дуже важливо, щоб ті, хто вшановує святі ікони і розуміє, що в них присутні святі особи, могли добачити Божу присутність у кожній людині, яка є образом і подобою Божою. Як дивно, коли хтось вшановує святі образи, цілує їх, кладе перед ними поклони, а потім, вийшовши на вулицю і зустрівши свого брата, свою сестру, сусіда, вже більше не бачить того образу, який у них, живих людях, залишив Творець. Один із відомих філософів двадцятого століття говорив, що обличчя людини є вікном у вічність. Як важливо, щоб ми це вікно знайшли і могли переступити у вічність.
«Боже, ущедри нас і благослови нас, просвіти лице Твоє на нас і помилуй нас». Я хочу всім вам щиро побажати, – вам, які розпочали цей великопісний духовний подвиг, цей шлях до Христового Воскресіння, щоб ви вміло користали з цієї Божої присутності в іконах, а відтак робили крок за кроком до Божого обличчя, яке для всіх нас підготовлене у вічності.
Друга неділя Великого посту
м. Луцьк, катедральний собор Різдва Пресвятої Богородиці, 31 березня 2013 року
Мр. 2, 1–12Преосвященний владико Йосафате!
Всесвітліші, високопреподобні та всечесні отці!
Преподобні сестри!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Від імені всієї повноти Української Греко-Католицької Церкви хочу щиро привітати вас, які так чисельно присутні сьогодні у цьому скромному катедральному соборі нашої Церкви в місті Луцьку, а також всіх тих, котрі сьогодні єднаються з нами через телебачення і разом з нами моляться Господу Богу. Особливо дякую за присутність отцю Володимирові Подольцю, який очолює делегацію Української Православної Церкви Київського Патріархату. Зустріч із ним є для мене особистим подарунком, тому що вважаю його своїм приятелем: у студентські роки ми разом із ним співали на крилосі. Сьогодні він, настоятель луцького катедрального собору, покинув свій пишний храм, щоб побути разом із нами. Щиро вітаю також всіх братів і сестер Римо-Католицької Церкви, які сьогодні святкують Пасху, Воскресіння Господнє. Нехай воскреслий Христос вас щедро благословить, аби всі рани, які ми носимо в наших серцях, зокрема тут, на Волині, – рани, які знані в усьому світі як Волинська трагедія, силою прощення і благодаті воскреслого Христа були загоєні та зцілені. Христос воскрес і нехай вас воскресить, особливо в цей радісний пасхальний день!