Конотоп над Єзучем
Степовики на конях не уміли вести бій у лісах. Россичі перемагали. Сотня була у засідці на землі ільвичів. Раптом по землі прокотився низький гул. Це у кріпості гуділо «било», звало на допомогу. Сотня россичів пішла на звуки. На галявині у житах паслись хазарські коні. «Город» стояв під лісом, хазарські вершники оточили його з усіх боків.
Під частоколом на знаменитому аравійському скакуні-балані сидів уславлений хан Шамоел. Вітер розвівав червоно-жовте полотнище із шестикутною зіркою-відзнакою непереможного хакана. Цей хан брав кріпості по-своєму. Хазари на конях і піші оточували кріпость, рів закидали хмизом, гіллям, щитами, робили міст і лізли всі одночасно на частокіл. У середині кріпості всіх вирізали, далі грабували.
Але цього разу з лісу на хазар наскочили россичі на конях з мечами. У хазар лише частина війська була на конях. Піші хазари гатили рів, інші вже перелізли через тин у кріпость.
Хазари не чекали нападу, коні скупчились у табун. Ліс тіснив, в лісі кіннота не має сили. З іншого боку від засіки, поспішала інша сотня росичів. Воїни з вигуками: «Рось! Рось!» вискочили на нежатину ниву. Хазари ловили коней у житі. Тут і полягли коні і хазари. Хан Шамоел бачив загибель своїх полків. Тут перемагала прозорлива хитрість слобожанина-воєводи, яка у лісах під «городами» явила свою доблесть і безпощадність. Стріла лучника влучила у груди непереможного степового «хакана».
Аравійський кінь-балан у золотій упряжі без вершника кидався у різні сторони, але далеко не біг, все крутився біля мертвого хана. Балан, кінь розумний арабської крові, прив’язувався до господаря надовго і пам’ятав його ласку, догляд, солодощі.
У лісі для коня, мов у неволі, не вистачає простору і твердої землі під ногами. Сотник слобожанської сотні Ратибор тихо підходив до балана, ловив погляд його диких чорних очей, ласкаво називав його роськими іменами: «ти – орел, ти – могутній турище, ти – сонце „красне“, ти – сирітка моя, іди до мене, я тут». Це була молитва-заклинання, що знали слов’яни, приручаючи любу худобину. Ратибор погладжував коня по шиї, по боках, доки той більш-менш притих. Та враз Ратибор злетів на коня, натіг вудила, кінь закрутився на одному місці, але вершник із силою стиснув ребра коня ногами у жовтих «калигах». Кулак мов молоток, опустився на голову поміж ушей. Повід розривав рота і кінь завмер, слухаючи накази вершника. На ньому сидів «повелитель».
У Туровому урочищі третій хазарський хан чекав вістей із зароських лісів, щоб рушити і собі за Рось-ріку грабити «городи».
Хан Суніка сам хотів вести своїх воїнів на багаті землі россичів, кожний із них хотів повернутися з багатою здобиччю. Та прийшла страшна звістка про загибель його союзників. А найстрашніша звістка була про невловиме роське військо, яке не розбите і має скільки воїнів, скільки дерев у лісі, і у кожного по троє коней. Хан Суніка з’явився у слободі над Россю з невеликим загоном хазар і запросив миру у воєводи Всеслава. Хан хотів одержати викуп за те, що вони не стануть більше воювати цього літа. Так робило багато держав по берегах морів. Вони давали «варварам» викуп і ті відходили без війни, але приходили знову.
«Старий лис» – хан Суніка не обіцяв більш не з’являтись. Воєвода викупу не дав, хан від’їхав незадоволений. Всеслав не поберіг роської крові. Россичі хотіли слави. Хазарські полки хана Суніки з велитким обозом залишили стан у Туровому урочищі. Гарби, нагружені різним збіжжям, пораненими, жінками і рабами, вирушили у дорогу. За обозом табунщики гнали коней і молодняк для прокорму. Воїни-хазари на конях їхали по-переду і позаду довгої валки степовиків.
Хазари у роських землях зруйнували майже всі «городи» -кріпості. Чоловіки залишились лише у слобожанському війську, яке повернуло назад полон. Це були жінки та підлітки. Всеслав стояв біля вчорнілого бога Сварога і говорив до нього, як до справедливого порадника: «Я приніс у жертву городи-кріпості свого краю, але зберіг чоловічий рід свого племені. Ніхто із хазар не повернувся із лісів, всіх перебили. Тепер ворог просить миру. А що скажуть мертві? Хто про це відає? Земля просить відмщення».
Як тільки у слободу дійшла звістка, що хазари рушили, Всеслав із загоном пустився навздогін хазарам. Охорону, що рухалась по заду, перебили, коней забрали і погнали до Росі. Постійні сутички хазар і россичів виснажили втікачів, військо перебили, лишився обоз. У хазар розпочався голод і безвіддя, а потім хвороби. Россичі не пускали хазарських коней на випаси, коні охляли. У останній сутичці із россами загинув старий хан Суніка. До воєводи, до россичів прийшла «слава».
На згарищі своєї кріпості сидів князь-старшина Сивоус. Він залишився живий, бо у липових дібровах займався бджолами. А чим ще може займатись стара людина, що прожила вісім десятків? З ним було двоє правнуків, Ярилко та Минько. Вони жили у овшаннику, рибалили на озері. Додому збирались лише на жнива. Але одного дня по низовині потягло димом.
Сивоуса ніби шпигонули під бік: «Це степовики!» Щоб пересвідчитись, він лягав на землю і тулив вухо до зеленого пагорбу. Земля гула, це біжать коні, а іншого разу земля стогнала, це на одному місці іде бій і коні топчуть землю. Сивоус заплакав, думав спокійно доживе до кінця свого віку, але ще одне лихо треба пережити.
Хазари попалять і пограбують, і підуть. А як же врятувати рід, щоб не зник, а продовжувався. Сивоус обіймав правнуків і мовчав. Вони переждали і повернулись на згарище. Діти кричали: «Мамо! Мамо!», а дід копав могилу. Увечері сиділи під недогорілим чуланом, дві собаки приблудились і лежали тихо, а дід пригортав двох підлітків до себе, гладив по русих чубчиках та наказував: «Треба іти на Прип’ять, далеко у ліси, чуєте – на Прип’ять!»
ІV
ПОХІД НА ВІЗАНТІЮ
За два десятки років після хазарського побоїща Поросся об’єдналось до самої річки Прип’яті. Від Росі на південь слов’янські поселення доходили до Турового урочища, де були чорноземні грунти. До росських племен приєднались інші, менші племена: каничі, ільвичі, ростовичі, бердичі, славичі, прип’ятичі. Цей край називали «Заросся», а людей назвали «россичі» або «русичі» Родючу земля назвали «чорнозем». Князь-старшина Всеслав заложив у гирлі рось-ріки укріплення «Княжгород», щоб захистити землю від степових кочовиків.
Землю россичів перетинають великі та малі річки, вкривають ліси та урочища, огороджують болота та прясовини. Не знавши не пройдеш. А хто знає цей край, той за шість днів пройде від Росі верхом на коні до Уж-ріки. Далі на північ розселились теж слов’яни: хвастичі, ірпечі, ужичі, в’ятичі із рік Супою, Трубежа, Остра та Десни. Всеслав біжить думкою вперед і бачить всі народи одної крові об’єднаними. Тоді у россичів буде велике військо і вони зможуть піти війною на хазар і розбити «гніздо» степовиків. А також віднайдуть хазарську столицю Саркел і зрівняють її із землею, як це роблять хазари у завойованих землях.
У «Княжгороді» знаходилось чисельне військо, що постійно займалось виучкою військових навиків. Дозор перемістився далеко у степ, на Могилу біля Інгульця. Людей у військо присилали усі без винятку племена, а також – їжу та харч для коней. Воєводою настановлено Ратибора, на ньому була відповідальність за все. Тож він знав, що у них мало зброї. Були у них умільці – зброярі по дереву і по залізу, уміли і руду випалювати. Але цього мало. Ратибор бував на великих торжищах, чув від ремеїв, що у них багато заліза, бо ходять вони війною на інших та грабують. Воєвода Ратибор задумав похід на Візантію.
Невелике військо, лише вершники на конях, вирушило із князь-городу під командою Ратибора. Дорога проходила по лісах, на восьмий день перетнули ріку Буг. Пішли пагорби. За рікою Дністром земля ще більше збугрилась, пішли межигір’я, а згодом проступили в далечині гори. Дорога вела на південь до Дунаю. На березі біля багаття воїни згадували розповіді своїх пращурів про те, як ромеї приходили на землі угличів та тиверців і розоряли їх поселення. Та слов’яни об’єднались і прогнали ромеїв. З тих пір вони не з’являлись.
Військо россичів перетнуло кордон Візантійської імперії, рухалось по берегах ріки Гебр. Звістка, що «варвари» напали на імперію долетіла до столиці, «базилевс» збирав військо. По головній імператорській дорозі назустріч россичам рухались загони військ. Були запеклі битви, але «варварів», так називали слов’ян, не змогли зупинити. На окраїнах Візантії, в області Фракії, стояло укріплення Топер. Воєвода Фракії пропонував «варварам» укласти перемир’я і обіцяв великий викуп.
Але слов’яни, або як їх звали тут у Візантії, скіфи, обложили Топер. У фортеці зібрались біженці із прилеглих земель. Це були раби, що працювали на землях, худоба багатих власників, охоронні застави з великої дороги. Ворота закрили, на стінах виставили охорону. «Варвари» підійшли і стояли декілька днів, але не стали брати штурмом фортецю. Вони відійшли до гір і біля ущелини стали табором. У Топері закінчилась вода, розпочався голод і чума. Ромеї зібрали військо легіонерів, вийшли із стін і рушили на «варварів», які чекали біля ущелини. Вишколені воїни ромеїв у захисних латах пішли на піших росичів, які напівголі з шаблями накинулись на неповоротких ромеїв, мов шквал буревію, і скинули їх в ущелину, де добивали стрілами із луків.
Розпочався штурм фортеці. Слов’яни підступили під стіни, вели обстріл із луків, лізли по драбинах на верх. Залишки легіонерів у фортеці здавались у полон. Але «варварів» цікавила здобич. Вони забирали тканини, посуд (мідний, бронзовий, срібний), залізо у любому вигляді; вилучили у ромеїв усі підводи та коней і вантажили здобич. Шукаючи у підвалах залізні речі, нападники побачили закутих рабів, у стінах і у нішах теж були прикуті раби. Про це слов’яни чули від ромеїв на торжищах, але побачивши таке на власні очі, вони завмерли від жаху.
Росичі збивали з рабів кайдани, шукали по інших підвалах замурдованих людей. Вони врятували п’ять тисяч рабів і забрали із собою, але залишилось більше. Работорговці кинулись закривати ворота на запори, не відпускали своїх рабів.
Слов’яни набрали полон, тут були германці, готи, армяни, маври, перси. Росичі взяти тільки те, чого бракувало у них на Росі. Вони залишили Топер. Він стояв не зруйнований. Звільнені раби, вибравши собі ватажків, згуртувались і кинулись бити наглядачів та господарів. Вони тікали у ліси і там гинули; їх доганяли військові загони і убивали.
Валка навантажених підвід, переправившись через Дунай, взяла напрямок на Схід до Дністра. Звільнені раби без примусу супроводжували багату здобич россичів і їхали на нове поселення у дикі краї «скіфів».
Цей похід слов’ян на Візантію описали ромейські літописці, де зазначили, що вони набрали тисячі полонених. Усіх завойовників, що приходили зі Сходу із причорноморських степів, ромеї називали «варварами». На Візантійських землях осіли: лангобарди, герули, гунни, готи, бесси, сарацини, перси і інші.
У 410 році нашої ери Вічний Рим підкорили готи. Готський ватажок, рекс Аларік, зайняв Рим і розграбив його. Готи розселились по Італії. Базилевс Юстініан, імператор візантійський, вирішив звільнити Рим від «варварів».
Було зібране військо із піших воїнів – легіонів і воїнів на конях – манікулів. Ромеї рушили берегом, зайняли Ніаполь і Капую. Але Італія зібрала морський флот і стала проти Еллади. Візантія розпочала набирати додаткове військо. Із усієї імперії зібрали «варварів», що осіли на візантійських землях. Нове військо «варварів» рушило на Рим. Ромеї зруйнували шістнадцять городів. Довголітня війна тяглася вісімнадцять років. Візантія завоювала Рим.
ЧАСТИНА ДРУГА
ТОРГОВІ ШЛЯХИ
І. Шляхи по льодах. – ІІ. Весняний торг на Дніпрі. —
ІІІ. У верхів’ях Сули. -ІV. Осінній торг на Хортиці.
І
ШЛЯХИ ПО ЛЬОДАХ
Дніпро тече з півночі на південь. Він бере початок в Оковських лісах. Чисельні великі та малі притоки вливають свої води у широке та глибоке русло могутньої ріки. Давня назва Дніпра – «Борисфен». Ця назва зутрічається у грецьких стародавніх записах. З давніх давен по Дніпру проходив торговий шлях, що звався «із варягів у греки».
На початку «нової ери» посунули слов’янські племена із Європи через Дунай, посіли по Дніпру і назвались різними іменами. На дніпровських притоках, Десни та Єзуча, жили сиверяни або севруки. Це був край диких вікових лісів, боліт та озер. Чим ближче на південь, тим більше ліси відступають, розпочинається смуга лісо-степів, яка переходить у степи.
Деснянські землі називались Сиверські, старослов’янське слово «сивера» означає «холод».
Холодні зими цього краю спонукали слов’янські племена спуститись по Дніпру на південь до моря. Згідно із археологічними розкопками відомо, що на берегах Чорного моря у степах кочували племена «скіфів», а греки називали всі народи, що жили по Дніпру «Скифь Великая». Слов’янські племена, що посіли по Сейму, назвались «севруками». Вони зазнавали нападів та розорення кочових тюрських племен. Слов’яни утворювали загони воїнів та чинили опір. Очевидно, що слово «севрук» означає «ваоїн».
Ріка Сейм має велику протяжність. Вона бере початок на плоскогір’ї «Донецький кряж» та відділяє Сиверську землю від степів. Зима тут лягає рано та надовго. Морози лютують з вітрами та хурделицями.
Ріки та озера промерзають, аж до самого дна. Сніги спресовані вітрами, утворюють твердий настил. Це дає змогу їздилти без доріг. Племена жили громадами, займались мисливством та рибалкою.
На місцях мисливських стійбищ виникли поселення. Люди згодом від землянок перейшли до помешкань із дерева. Навчились ставити печі з димарями на покрівлі.
Поступово людина підіймалась на вищий ступань розвитку, прилучалась до культури; змінювався добробут та розширювався кругозір. Утворювались хутори, слобідки, села. Таким значущим змінам допомагала торгівля. Завдяки торгівлі людство досягло великих здобутків у різних сферах життя. У ІХ-Х століттях з півночі по Дніпру прибули завойовники-варяги із Новгородської землі, що біля озера Ільмень. Вони підкорили на своєму шляху городи: Смоленськ, Любеч, Чернігів, Київ.
Утворилась держава «Київська Русь». Князі-варяги вели війни з кочовими народами, які грабили їх землі, а також ходили у військові походи і підкоряли далекі землі. Вони ходили війною на грецький город Царгород. Князі укладали перемир’я, вимагаючи великих привелеїв для руських купців. Торгівля з іншими державами підносила «Київську Русь» до рівня високорозвинутої держави. Київ став багатим торговим і культурним центром колишньої Скіфії. Уже в Х-ХІІ століттях княжа доба досягла «квітучої пори». Від греків Русь прийняла православну віру. Чужоземні майстри побудували у Києві церкви і монастирі.
Стародавній Чернігів, що стоїть на Десні, підлягав київським князям. З півночі, з далеких земель, їхали купці на великих ладьях з дорогоцінними товарами та з охороною із варягів. Біля Чернігова зупинялись для ведення торгу. На березі під стінами міста утворювались торгові ряди. Із Сиверської землі із мисливських стійбищ, які були розкидані по чисельних притоках річки Десни, прибували сиверяни із своїм різноманітним товаром. Це були кожі великих диких тварин: лосів, буйволів, турів, зубрів, оленів і вепрів.
Мисливці із далеких глухих лісів везли шкіри диких звірів: ведмедів, вовків, росомах, бобрів, лисиць, куниць, зайців, білок. У поселеннях біля річок на продаж заготовляли рибу. У природних водоймищах сила-силенна риби різних видів стояла темною хмарою під водою. Із лози наші пращури в’язали кошулі, стара назва «в’язучі», ставили по-під берегами. Риба сама набивалась до «в’язучів». Рибу сушили на гілках дерев, суху везли на Чернігівське торжище. Одна і з приток Сейму отримала назву «Язучая», а згодом поляки назвали «Єзуч».
З далеких часів люди призвичаїлись збирати дикий мед. На Сіверщині липові угіддя зустрічались найчастіше. Мед і віск були цінним товаром при обміні товарами на торжищах.
Зимою, коли річки замерзали, а льоди «входили в силу», сиверяни збирались в дорогу, щоб їхали до Чернігова і міняти товар на товар. Дороги проходили по льодах річок. Сиверяни-мисливці використовували для переїздів собачі упряжки. Собак заводили особливих порід. Це були сірі «вовкодави», або білі собаки-лайки. Сани робили із довгих сухих жердин. Поклажу в’язали відповідно до виду шкір. Погоничі собак мали одяг із хутра, а взуття виготовляли із шкір ведмедів або буйволів.
Поселення Глухів виникло із мисливських стійбищ у глухих лісах на берегах річки Єсмані, притоки Клевеня. По водах Клевеня люди добирались до городища Путивль, що з ІХ століття уже стояло на високому березі Сейму. Цей зв’язок приводив до обміну товарами між людьми. Путивльські купці їздили на торжки у Чернігів і на річку Торговицю. Глухівські мисливці теж займались торгівлею.
П«ятеро собачих упряжок, навантажених шкірами і пушниною, виїхали із Глухова на світанку. Кожні сани тягли більше десятка собак. Погоничі бігли поряд, махаючи довгими рогатинами. Їхали по льодах річки Клевень, що впадає до Сейму (стара назва «Семь»). Річка Клевень, наближаючись до Сейму, ділиться на декілька рукавів. Один з них прямує до високого камня, що стоїть на березі, як охоронець. Тут собачі упряжки зупинялись. Собак підгодовували сухою рибою, погоничі підтягували реміння на поклажах.
За старшого був високий сивий чоловік. Довгі вуса та розкішна борода вкривались інеєм, а з-під насурмлених брів крижаним блиском світили сірі очі. Короткий вовчий сіряк обтягував його широкі плечі, а шкіряний пояс крутився круг статури. За поясом стирчала сокира з довгим держаком, а з кожного галянища ведмежих унтів виглядала ручка мисливського ножа. Це був староста села Глухова – Харитон, якого прозивали «Сохатий».
Для поїздки до Чернігова він запросив своїх побратимів, Мину та Бурляя. Вони уже бували у таких мандрах. Обоє були мисливцями на великих диких тварин, де потрібна сила та розум. Їх рід дуже давній. Пращури пам’ятали напади печенігів та розорення Путивля. Перші глухівські поселенці копали землянки за озерами, а рід прозивали «Заозерний». Староста Харитон Сохатий запросив і молодих севруків. Це були Малк і Сіроок, вони загартовані від морозів і вітрів, а ще витримують довгі біги за собаками.
Собачі упряжки мчали по льодах річки Сейм. Зимові дні короткі. Під вечір небо насурмилось і повалив сніг. Перші сани завернули під високу глинисту кручу. Зверху звисали густі чагарники верболозу. Собаки лягли на сніг. Севруки поставили високі жердини під кручу і накрили кожами. Утворився зимовий курінь, який захищав людей і собак від снігу. Собак годували рибою та сухим м’ясом.
Погоничі зібрались біля середньої упряжки, гомоніли, гризли суху рибу та соти з медом. Під час таких зупинок на ніч, була велика загроза від нападу зграї вовків. Вовки загризають собак. У таких випадках подорожуючі брали декілька забитих тушок ягнят чи телят і везли у санях.
При нападу вовків забите ягня жбурляли вовкам, а ті відставали від валки, яка втікала якнайшвидше від переслідування. Ранку не чекали. Посеред ночі підняли собак, знову годували їх рибою. Собаки підняли лемент за рибу, погоничі ловили вожака упряжки за шлейку і бігли поряд. Десять собак мчали за вожаком. Собача валка мчала по льодах. Погоничі зіскочили на верх поклажі і крутили довгі жердини над собачими спинами, вимагаючи послуху, але собак не били.
Навкруг простиралось море білих снігів. Стояла мертва тиша. Десь збоку, з високої кручі, долинув високий звук, завивав вовк. Згодом до нього приєднались два чи три інші голоси і нарешті завила вся зграя. Вовки мчали за собачою валкою. Із задніх саней севрук Мина скинув у зграю двох ягнят і половину теляти. Вовки відставали, але їх вожак був затятий, біг поряд і дістався першої упряжки. Собаки вибивались із сил, піна летіла із ротів, чулось лише гарчання. Харитон вихопив смолоскип, викресав вогню і жбурнув під ноги вовку-вожаку. Вовки сіли на хвости і вили, але позаду їхав Бурляй і кинув їм ще одне ягня. Сейм упадав до Десни, валка різко повернула на південь. Тривожна зимова ніч залишилась позаду. Новий ранок розпочинався промінням, сніг іскрився. Чернігів був уже близько.
Ще здалеку виднілись під Черніговом намети купців. Курілися дими від багаття. Сани-розвальні з поклажею стояли рядами, а позаду рядів погоничі годували коней. Це були купці з далеких північних земель. По Дніпру, із Смоленська і Любеча, привозили пушнину чорнобурок, серебристого горностая, п’ятнистої рисі, рижої росомахи.
З берегів Варяжського моря прибували, незнані у Сиверській землі, рідкісні товари: морський кришталь, бивні моржів, роги оленів, китовий ус, вироби з металу.
Валка із Глухова зупинилась поряд із такими ж сиверянами, як і вони. На березі Десни уже декілька днів стояли купці із Путивля та Липовецька. Глухівський староста Харитон давав розпорядження:
– Бурляй, став намет поряд з путивльськими! А я піду по рядах та огляну товари.
Перший ряд купців проходив по-під стінами Чернігова. Другий ряд саней та наметів стояв проти першого. По середині лишався широкий прохід, по якому змогли б проїхати коні з товаром. Виставивши товар, купці ходили між рядами та оглядали прибулий товар. Вони приглядались та прицінялись до потрібних речей, домовлялись про обмін товарами.
Тут, у рядах, оглядали та перевантажували товари з одних саней на інші. До ХІІ століття Київська Русь не мала своєї монети, яку б використовувала у торгівлі. Але при княжому дворі існувала традиція нагороджувати воїнів або бояр «золотою гривнею». «Гривню» кували ковалі. Круглу та розплескану, із зображенням тризуба, гривню вішали на шию на шнурку. Згодом ця гривня виступала, як грошова одиниця.
Глухівський староста Харитон оглянув торгові ряди під стіною і звернув у ряд, який проходив по берегу Десни. Тут зупинялись купці із Києва та з південних земель Руси. Харитон шукав київських купців, бо вони привозили сіль і «хліб». Багатий сиверський край не мав свого «хліба» і своєї солі.
Під час весняного торгу до Києва прибували по Дніпру ромейські купці. Вони везли сіль. Київські купці закупляли сіль, зберігали її у закромах, а зимою везли під Чернігів і міняли на пушнину. Найціннішим товаром був «хліб». «Хлібом» називали всяке зерно, що йшло на їжу. «Хліб» сіяли південні слов’яни, а на продаж везли весною на торжки на дніпровських островах. Закупивши зерно весною, купці зберігали його до зими.
Севрук Харитон надибав сани із клунками солі. Він не знав, як почати торг, та купець перший звернувся до нього:
– Звідкіля прибула ваша валка? Чи маєте «куниці»?
Та у глухівських мисливців була високоякісна пушнина. Шкіри рудих лисиць переливались різними відтінками червоних та жовтих кольорів. З великим умінням знімалась шкіра з голови лисиці. На своїх місцях лишались і носик, і вушки, і очі. Всі чотири лапки з кігтями лишались біля черева. Лисячий хвіст теж лишався незайманим. Він продовжував темну спинку лисиці і округлявся у розкішну і пухку прикрасу. Шкіри водяних видр і лисок відливали «серебром». Нагадуючи водограї на річках. Невеликі шкірки куниць мали різні відтінки. У лісових хащах зустрічаються темно-бурі звірки, а на просторах лісо-степів переважають світло-жовтні куниці. Шкірки куниці використовували для прикраси одягу. По числу куниць оцінювали деякі товари. Згодом у Руси дрібну монету назвали «куна».
Глухівські купці на торг під Чернігів привезли п’ять саней з товаром. Двоє саней були навантажені пушниною. Це були шкіри дрібних пухнастих звірків. Молоді севруки, Малк і Сіроок, упряглись у сани і потягли їх на берег до київських купців.
Пушнину поміняли на сіль. Залишились сани із шкірами великих звірів та домашніх тварин. На перших санях, у трьох плетених кошулях, на самому дні розвальнів був мед у сотах і віск кусковий.
Серед ночі прибули купці із південних земель, що знаходились по берегах річок: Стугни, Трубіжа, Россі, Ірпеня, Сули. На цих землях сіяли хліб: жито, просо, ячмінь, овес, чумизу, чечевицю. Біля них скупчились сиверські купці та варяги з «товмачами». Та купці з «хлібом» називали високі ціни. Спершу вони закупляли кожі великих тварин, які підуть на одяг та взуття. Харитон встиг провести обмін серед перших. Декілька оклунків із зерном завантажили на глухівські сани. Староста взяв свого побратима Мину і рушили на пошуки зброї та металевих речей. Весь мед і віск обміняли на сокири та на великі мисливські ножі. Такий товар привозили варяги.
Поступово купці залишали великий торг під Черніговом. Першими рушили у дорогу путивльські купці, за ними – липовецькі. Коні мчали по льодах Десни, завертали на ріку Сейм. Липовецькі купці добирались до своїх осель за один день. А Путивльська валка була у дорозі день і ніч.
Собачі упряжки глухівських купців держались дороги по льодах, яку пробили коні попередніх валок. Собаки потягнуть і по сліду, і по бездоріжжю.
Харитон зупинив валку саней. Собак годували на день п’ять або шість разів. Для зупинки на нічліг вибрали кручу з великою печерою. Неподалік ріс молодий сосновий ліс. Севруки рубали дерева під корінь і зложили перед печерою високе багаття.
