Я – ПРОТИРІЧЧЯ

Поділила твою любов на два.

Першу половину вип'ю сьогодні,

іншу залишу на потім.

Так, щоб без болю і з смаком адреналіну, що в крові закипає, як молоко.

Люблю твої очі і мужню спину.

Настільки, що а ж тану.

Не залишай мене одну, поміж критерій чужих і невпинних.

Я тут із спокою плету тобі светри аби зимою зігрівала тебе тепліше.

Тобі мою ніжність і сни з карамелі та шовку.

Твоя мрійлива досконала Венера, яка ще досі не любить сонце.

• Стану тобі водою прозорою, чистою.

Стану тобі горами скелястими, сильними.

Буду твоєю силою.

Буду твоєю опорою, другом, єдиною.

Моє серце тепер розпилене одна половинка тобі інша нехай у мене лежить.

Сьогодні небо дарує нам мир.

Ангели гойдають хмари своїми тендітними крилами.

Ти той з ким летітиму і не боятимусь.

Падатиму та всеодно довірятиму.

Боляче та вставатиму тільки за умови, що ти зі мною.

Я твоя сильна, ненав'язана часом ідеологія, витвір мистецтва,

твоя бо вдосконалена тобою.

• Це такий стан коли відпускаєш неможливе.

Я знаю, що вона виживе.

І зможе жити без ліків, які завжди в його

обіймах/розмовах/підтримці.

Спогад, це всьоголиш привид.

Зроби його добрим, підкормлюй і він

більше не душитиме тебе,що ночі

приходячи у ілюзіях і курйозності чи то минулого, чи то майбутнього…

З ним затишно, але без нього безпечно.

Вона завжди така радісна, грайлива

І ніколи на людях не показує свою слабку половинку її грайливого его.

Хоча він став винятком…

І вона ділила з ним життя/біль/радість/спогади.

Він завжди втілював в ній своє божевілля.

Пишався і відверто штовхав виконувати мрії, які вона вважала за неможливе.

Він був втіленням її ідеалу…і залишився ним.

Іноді їм вистачало просто мовчати/слухати музику/ніколи нічого не обіцяти.

Вона ділила небо на два і віддавала йому свою половину, аби його нічого не тіснило.

Вони доповнювали один одного словами.

Накривали на стіл дискусіями.

Взувались в щирість.

Одягались в спокій.

Це було безпечно і до істерики вірно.

Так могло тривати вічність.

Вони б цінували кожну секунду і кожну подію ніби в останнє/ніби сьогодні закінчуються життя.

Слова багато значать, але вчинки більше.

Один не вірний крок і ти забортом лайнера, що в країну щасття їде…

Треба зважити кожен крок перед тим, як щось сказати/зробити.

Треба сміливішою бути аби нічого не впустити.

• Венеція

А ти знаєш, як в Венеції небо згортається в долоні? Як вмирають не народженні серця?

Як регочуть в утробі матері діти?

А ти знаєш, як я що ночі в снах зникаю?

Як біль вивертає назовні ребра?

Як твої слова паралізують руки й ноги?

я як безнадійно хворий паціент в неврологічному диспансері… і здається мене скоро випишуть…

от тільки не до дому, а в божевільню.

Ти так, самовпевнено ламав мені ключиці, залишав синці і гемотоми.

А я натомість тобі підкорялась не пожіночому, а психоморальному етикету.

Коли ти вже нарешті зрозумієш, що це літо тобі найкраще пасує?

Що я була найсмачнішою твоєю жінкою?

І такого розуміння ти не дістанеш не на

одному материку чи океані…коли вже

нарешті, ти вимикатимеш на ніч світло?

І

перестанеш мені дякувати – словами?

Знаєш коханий, як непосильно важко

засинати на важкій вологій подушці?

Як вітер шепче про викидні твоїх ненароджених почуттів?

Мені не потрібні відповіді, сповна вистачає запитань…

• Ще декілька годин і я зійду чи з'їду

З цих бетонних стін

обвішаних картинами

Захитаються вікна/дерева/совість

Я не … я не знаю насправді хто ви

Тут надто багато просторів

Сліпих та німих людей

Що говорять та їх не чують

Що закривають очі і клято вірять у свої занедбані істини

Ідеалісти/художники/невростеніки

Одні панічно кидаються з вікон

Другі розмальовують брехню у яскраві кольори

А треті живуть так наче в раю

хоча їх оточують війни

Розгортаю вам радість на груди

Дихай спокійно

Дихай на повні груди

Наче годинники припинили свій хід і в тебе достатньо часу подумати

Вони наче ті фурії зачинені в власних тілах

І оточуючі їх незбагачують і неруйнують

а так як і інші цинічно обходять з усіх можливих боків.

Цей світ жахається й земля щоночі стогне

Тут так багато поранених душ

що плачуть й просять допомоги

Шукайте Бога заклинаю!

Без віри всі ми хворі і пусті

Бо ж більшість з нас загублені серця які тиняються десь поміж пеклом й раєм

• D.

Мінлива реальність, тобі мої привиди ,

галасливі думки і фантазії, зрощені симптоми ніжності й ласки.

Сонце сходило в воду,

Дні випивали ночі

Давай з тобою, друже просто помовчимо.

Чаєм заливаючи сум, виїдаючи очі в очі.

Посиди зі мною тут до дощів, а потім іди.

Не хочу.

Не хочу, аби ти бачив мене в розпачі,

Аби відчував вухами, знервовану призму моїх приречених ідей.

Давай, друже просто помовчимо.

Аби фортепіано назавжди замовкло і наші мрії стали суміжні, реалізовані.

Голодні душі більше не тривожать.

І босоніж по холодному кафелю, ступаю з різкою довірою

Більше не кидаюсь в гарячу воду, аби не багряніти, коли бачу твою посмішку.

Давай, з тобою, друже помовчимо.

Тишу розділимо і снами вкриємо.

А коли дощі і грози – іди, не озираючись.

Аби не бачити мої очі приречені і не розчаруватись в моїй мінливості.

• Ти ж знаєш мила вітри не завжди обвітрюють обиччя / спину

Лети над краями будинків

Стань вітром неосяжно грайливою

Аби від погляду твого чоловіки лізли на стіни

Аби завжди віддано

Та завжди з довірою

Ти ж наче картина написана під звучання громів та блискавок

Наче планета мрій закиданих

ілюзорністю простору та часу

Нічого не вічне а ти літаєш

Розбиваєш серця – серце своє збираючи

Бо ж якщо вірність то тільки з

камнем на шиї та в воду

Якщо правда то до останнього пострілу в груди

Якщо довіра то твоє життя в його руках

Сильних та вірних

Ти просто кохай

• Я неодмінно тобі розповім про те чому замикають на ніч двері, чому кава холоне так швидко і наші заплановані подорожі, ще досі у планах.

Ніч поволі накривала на стіл чорним гірким шоколадом і ховала всі прогріхи та не залатані рани під лішком, там ж ховається все чого ми боємося, ще з дитинства і в, що так наївно віримо. Мабуть, це наші найзаклятіші вороги про яких ми не забудемо ніколи.

Пам'ятаєш, як тільки почала зароджуватись, ця тонка грань рідності? в наших легенях проростала нова хвиля бажань і звершень, ми тоді могли багато і навідь більше.

Та зараз в нас відроджується дещо нереальне те, до чого ми не готові та все одно з нетерпінням очікуємо.

Тому, милий і сонце сходить для всіх однаково, ми ж рівно стоїмо на одній землі і обертаємось навколо сонця.

Тому, все прекрасне у простоті бо ж нічого не має таємного.

Хто ж ми?!

А ми просто ті хто повинен вибрати шлях і людей з якими іти, по яких дорогах.

• Я не війна й не сива волосина.

Не старість я, і не твоя провина.

Душа розп'ята, та невинна.

І наче в тернах тремтять руки.

Кому потрібні, такі муки?

І хто цінує доброту із серця ?

Коли навколо все в брехні!

Кохайте люди, бо ж кохати

Це прекрасно, нема на світі

Чистіших почуттів.

Не бійтесь люди віддаватись

І довіряти тим, хто непокинув

Коли прийшла лиха година.

Цінуйте люди лиш людей,

А не прибутки й величезні статки.

І бійтесь схибити сердечно,

Не на показ, бо це притворство.

Не грайтесь люди у

Життя і в святість.

Бо загориться лиш одни сірник,

А з необачності він спалить хату.

Цінуйте люди, тих поруч з вами!

Сьгодні є а завтра вже немає.

Хто ж знає, де кінець

На нас чекає.

• Я тримаю тебе за руку і в мені прокидається мужність.

Та яка змушує не стояти, а йти.

Йти до бажань і до мрій, і до того, що здавалось мені ірреальне.

Серце, гордо вказує на шляхи, якими, мої ноги будуть не раз падати та все одно підійматись і йти.

Серце – компас, серце – маяк.

І до мрії уже лишилось два кроки,

Я тендітність свою у кешеню сховала.

Аби бути суровою і непохитною.

Аби тільки слабкість свою не випустити на волю.

І слова мої не по вітру пускати,

Довіряючи – бачити правду,

обіцяючи – бути вірним.

Тим хто завжди поруч коли біда,

а не тим хто тільки в радість з тобою.

• Стисни мене в своїх міцних, титанічних обіймах,

І дозволь тобі впасти на груди тендітною пташкою

Я ж бо боюсь ще досі високо літати

Щоб довго, та боляче в низ не падати

Не говори зі мною про серйозність і стриманість

Я не з тих, що одягають вечірні сукні,

завжди носять з собою червону

помаду та фальшиво всім прсміхаються

Мені не потрібні твої повчання

на які я відповідаю істериками

Мені потрібна твоя увага

від якої я знову стану впевнена

• Моя маленька, досконала Венера.

Викидай з шкафу старі ідеї, мисли, як завтра, старий годинник ітиме далі,

пий улюблений зелений чай і на ніч молока склянку, одягай свої химерні сукні та посміхайся.

Тобі, моя хороша не нова зачіска треба,

А стати персоною грата

аби забути, що існують кордони, аби знищити вщент всі закони і стати не однією із сотні,а однією з мільярдів.

Моя незалежна.

Залишайся з своїм добрим серцем і навчись його захищати, в нього не раз летітимуть кулі,як на війні болючі та гострі.

Вірна, ніколи не зраджуй собі та іншим, навчись довіряти.

Буть легка як повітря незряча до підступних пасток і вільна.

Дихай на повні груди, наповнюй себе з середини.

І ніколи не виживай а живи, вибираючи правильні істини, цілі, їжу, людей, звички.

Будь стійкою в своїх словах,

Поважай себе та близьких.

Люби… просто люби !

Та головне не забувай вірити в дива. Вони справді існують, повсюди – у тебе в шухляді, витікають з підкрану, ти завжди носиш їх у кишенях і вони постійно тобі трапляються у перехожих людях.

• Вплітаючи в себе спокій,

Розливаючи навколо себе радість,

Вона стає невагомою, ніби повітря.

Такою ж легкою на смак ейфоричною.

Створюючи нову історію, нове життя, переплітаючи всі ланцюги свободи і мистецтва в єдине неповторне.

Тоді її свобода належить йому.

І вона втілює в ньому своє божевілля, свій хаос.

Довіряючи свою душу, відсилає листи поштовими голубами.

Здійснює казку, як в дитячих мріях, заховану в далеку шухляду.

І на горищі сплять її привиди.

Та кожної ночі до неї приходять примари-вічності, вона годує їх своїми віршами і вони засинають в її ногах.

Кожна історія ніби сновида, яка потребує сну.

Така ж недосконало абстрактна думка свободи, що ходить босими ногами по тернах, п'є молоко та грається маріонетками.

• І в кожному слові, стільки сили рішучості і дій.

І кожен її крок стає невагомим, вона піднімається у просторі так, ніби кінчиками пальців торкається ніжность а не холодного асфальту доріг.

Серце її гордість запечатана любов'ю. А душа вітер, теплий та аристократичний.

Вона одягає сукні, не любить читати книги і читає, її вміння вдосконалення стає все ретельнішим, стерильним.

Вона знає ціну шаленству, здоровому глузду, хтивості, ніжності і незнає.

Вона. Та хто іде і повертається.

Та яка любить і від любові ховається.

Та якій не потрібно багато і прагне вершини.

Вона, це та маленька дівчинка, що живе в мені.

І в кожного з нас є інші Я,

приховані від інших за товстими

дверима та грубими замками.

І кожен з нас їх знає в обличчя, хтось їм протистоїть, хтось приймає за друга,

а хтось відчуває коли треба противитись а коли дозволити вийти на зовні.

• Потяг запізнювався на 14 хв, вона нервувала…то вдивлялась в обличчя людей, то вагани чужі рахувала.

У неї немає нікого і надлишку спілкування теж.

Симетрична апатія до людських розмов, іноді бракне а частіше нудить.

Так, буває тоді коли з дитинства знаєш, що покладатись немає на кого, окрім себе самої.

І де ж тоді правда в цих скляних стінах банки в яку сама себе засадила?! Вона ніби вільна, живе в ілюзорних стінах і нікого до себе не підпускає. Багато читає, будує кімнати з пріоритетів і вони то міцнішають то вкриваються гонгреною, а ще багато п'є зеленого чаю і шукає де істина, та доки про неї нічого не знає.

Коли сліпий шукає світла, то чи знайде насправді він його?

15хв, прибуття потяга.

Вона візьме валізу, посміхнеться провідниці, знайде своє місце та відправиться за тим кого їй не вистачало. Вона зустріла його тоді коли вправно зміцнювала стіни своєї клітки, коли була на межі…і він, як єдиний правильний вихід зруйнував в порох її віковічну роботу, та розказав в чому істина та де її знайти.

З того часу пройшло 3 роки, дівчина довго молилась і вихід знайшов її, от тільки чоловік який врятував – розчинився в повітрі, зник, хоча мав би бути поряд.

Чехія, 12:23 – тим кому суджено зустрітись назавжди, стануть одним цілим і нехай ангели співаю всюди, вона щаслива і вільна поряд з ним.

• Ми бігли на зустріч вітру

й літали так високо,

що хмари були під ногами а всесвіт здавався напрочут близьким.

І кожен прожитий ковток повітря був полум'ям вільним і дуже прутким.

Ми з тобою летіли і крила росли з

кожним рухум все більш.

Ми з тобою єдині хто зміг

подолати закони і стіни

людські які запирають

кохання у надто тісних кордонах,

ми персони грату, вільні, незалежні

душі, які здатні літати.

• – ти довіряєш мені?

Мовчання . . .

І знову я вибираю кохання з стегматами.

Здається воно,

ще зовсім зелене,

не стигле й на смак схоже на шматок

цегли, яку хотіли зробити м’ясом але

як завжди нічого не вийшло…

Ніч приготувала знову сіре небо,

що б коли я його поглядом їстиму то подавилась.

В мене наче вселилась сновида

я сон замінила на фільми.

Знаєш, любий чому я так часто з тобою погоджуюсь і ніколи не влаштовую гучних істерик?

Тому, що мабуть, ще досі

є таке кохання, яке все терпить,

а потім зривається бо зубна щітка лежить не на своєму місці і чашка не помита.

Іронічно ховаєш совість у шухляді з

шкарпетками і білизною.

Посуті, я перед тобою не заплямована, чиста.

Але відчуття ніби

я оголенна стою посеред вулиці,

а ненаситні погляди оглядають моє тіло,

і мені від того ніяково, соромно і хочеться

крізь цю холодну бруківку провалитись,

щоб мене більше ніхто й ніколи не бачив.

Ти коли небуть таке відчував?

Просто іноді

я хочу тобі сказати „ кохаю “,

а це відчуття змушує мовчати.

Хоча ми ж просто з тобою друзі.

І просто час від часу дружимо з тобою в губи.

• /"Вона завжди приходить до мене ніжною,

Але я відчуваю в ній фатальність.

Я обожнюю її волосся, очі вони ніби зносять мені дах. Я обожнюю ігривість і боюсь залишитись без її ніжного запаху…"/

Це було недавно, всьоголиш декілька списаних лірикою сторінок тому назад.

Це було теплого, розніженого котячими лапами, ранку.

Це було стримано, неочікувано і толерантно.

Кажуть, що люди забули про кохання

Віддаються фальші.

Кажуть, що бароко замінило класицизм,

А романтизм за гранями реальності.

Це такий запашний момент коли не тіла, а душі танцюють степ.

Стверджують, що розум тепер ірраціональний.

Але люди, ще досі серйозно списують небо своїми антрактними виставами.

Хтось починає з прологу, хтось з нової соти сторінок, хтось спускає очі в низ і дописує останні слова чи репліки.

От тільки Вічність завжди вірна її ніколи невидно, вона завжди з нами і про неї докінця ніхто не знає.

До когось, вона приходить в снах, тихо лягаючи у ліжко звертається клубочком.

До когось, вона призирлива, а когось боїться,

Когось терпить, а когось припідносить.

Так, вона бува іронічна. Але іноді вона слабка..

Кажуть, що в вічності не буває замків

Але вона буває істеричною і водночас доброю до нудоти.

• 

Коли мене топитимуть

й кидатимуть в вогонь

,

я не ридатиму і не жалітиму.

Я не жалітиму, за смуток і за

радість і не за ночі, які неспала думаючи де ти,

я не жалітиму минуле воно того уже не варте,

й майбутнє того неповторить.

Я не хотітиму тобі в лице сказати, як боляче твої слова встромляли списи,

я не хотітиму вліпити тобі ляпаса за те, що я дозволила мене до ніг спустити,

я не проситиму тебе піти з мого життя,

сама піду як горда львиця і не обернеться моя

душа на тебе подивиться,

я не впаду коли ітиму і на дорозі не спіткнусь я буду рвати

совість на дрібниці і більше

не скажу, що повернусь.

• Лише очі крізь стіни

І память бумажна

Всі твої вірші – дикі релакси

Між словами та пір'ям

Я твоя мрія -

Поставша із пороху й зілля

Забута трагокомедія

В пам'яті вбита

Я клеймо на серці,

Дикий спянілий вітер.

Співай моя мила

І лети вище хмар

Неможливо любити

Коли довіра розчиналась

В пустих очах.

Смієшся на слухи

Плачиш у ніч

І згортаєш свій дитячий сюреалізм

В кришталеві коробки

З під цукерок й сніжинок.

Заховай свою совість

Від злих ненависних комедій

І згори теплом запітнілого сонця

Десь серед пустелі і диких баранів я залишу тут спокій. Іди.

• Хто я?

І чи все це даремно?

Запитання снують павутиння

В цих кімнатах я спалена поглядом й дика

Ти серце своє на аукціон поставив

А моє на розпродаж.

Я солона вода

Не пий! Несмачно і до нестями бридко

Хто я?

Німий чи сліпий, що половини Всесвіту не бачить і невідчуває?

Хто я для тебе?

Прірва розпечених зрад і ревнощів,що видає тебе з середини.

Хто я?

І чи щось я в цьому житті значу?

Тобою розгублена

тобою надпита

тобою сценічно покинута.

Ці титри не мають кінця

Знай! Ми ніколи не розійдемось ідучи по одній і тій самій дорозі.

Так, хто я?

Цілючий нектар чи отруйне яблуко?

дерево на якому шипи

З легенів вириваються птиці

Але не знають куди летіти

тому залишаються в клітці.

Мені ж вистачає твого повітря

Я ним вже не взмозі дихати.

Не потрібно! Іди!

Краще я буду Н І К И М.

• Я вибираю залежність досконалої жінки і плювати на ваші канони.

Я творіння Господнє і в мені моя сила, а правда в Законі.

Я твердиня і ніжність, мені непотрібні дорогі квіти і брендові сукні, я вибираю турботу і любов в кожному слові.

Мені не потрібні величезні статки, замки, корони, банківські рахунки, куховарки та покоївки.

Я вибираю спокій у трьох кімнатах, двох дітей та розумного чоловіка.

Я вибираю залежність кожного ранку прокидатись з посмішкою і готувати сніданок, тричі на рік виїжджати в іншу країну, та іноді ходити в дорогі ресторани.

Так, я сміливо вибираю собі роботу мами, дружини та домогосподарки!

Я жінка, яка в цьому хаосі людської деградації вибирає любов і сім'ю, замість кар'єри та постійних гулянок, мовляв мені, ще рано і я неготова до таких зобов'язань.

Вибираю залежність бути опорою, терплячою та вірною жінкою, люблячою, розумною матір'ю та гордо відстоювати честь своєї сім'ї.

Я вибираю свідомо недоспані ночі, розчарування і сльози.

Я вибираю бути в радості й горі, в подорожах і творчому домі, в роботі і дитячому сміху, в зневірі і кожному новому кроці та знати, що щастя засинає поруч.

Я вибираю бути сильною та бажаною.

Бо такою створив мене Бог і я покірна його бажанням.

• Найкраще, це бути поряд.

Коли все таємне й болюче ховається за дверима твого дому,

Коли твоє тепло колихає моє стривожене серце і

збирає мене мов крихти, до ладу.

Тоді граціозна і впевнена леді, створює нові матерії, багато регоче, збирає зорі тобі в кешені, аби їхнє світло освічувало

шляхи якими ти стомлений повертаєшся до дому, аби гріло тебе коли мене не має поряд.

Найкраще, це бути разом.

Знати, що ти кохатимеш мене навіть невиліковно хвору.

Тоді наші амбіції відходять в сторону.

І ще невстигнувши посваритись, ми пробачаємо один одному.

В нас немає гордині, ми одне ціле і коли місяць у повені надто чутливі до холоду.

Найкраще, це чути твоє:

"все буде добре!",

коли я знервована, заплакана і розчарована.

Найкраще, це знати, що ти завжди поряд і я можу тобі довіряти, навіть коли ти триматимеш пістолет біля моєї скроні/довірятиму.

Найкраще, це бути поряд!

• Зітру з паперу сотні слів.

І не залишу за собою нічних слідів.

Хемерна постать прокрадається до моїх мрій.

Не чіпай навіть руками моє серце, все інше забирай.

Хто ж він, лицемір ?

Зухвалий художник?

Бібліотекар чорних книг?

Той хто грає у покер на життя?

Я вірю – навіть в гнилих до ниток душ є совість і ховається у п'ятках доброта – я вірю.

Шукай мене на старих вокзалах.

Десь поміж хмар.

Чи на краю галактик.

Сумуючи викарбуй на камені моє ім'я.

• Такого ще було.

Запах твого волосся

Вечірня ніжність

На гойдалках знову

Ніжиться втомлене сонце

Випиваю місяць

Залишаю тобі зорі

Тримай мої руки

Тримай мою совість

Ти доречі з Марсу

Я здаеться з Венери

Такі pізні

Та в нас спільні мігрені,

шкаф, ліжко,

будинок, двері і совість теж спільна

Згодом ще й діти, внуки, старість

Так

Я божевільна а ти ще доcі мій лікарь.

Терпи мене … лікуючи.

Для підготовки обкладинки видання використана художня робота автора книги.

Фотограф: Олег Черненко

Обкладинка володіє авторськими правами автора книги.